На території Європи єдиними державними утвореннями, порівнянними за розмірами з Європейським союзом, були Західна Римська імперія, Франкська держава, Священна Римська імперія. Протягом останнього ж тисячоліття Європа була роздроблена. Європейські мислителі намагалися придумати спосіб об'єднати Європу. Ідея створення Сполучених штатів Європи спочатку виникла після Американської революції.
Ця ідея отримала нове життя після Другої світової війни, коли про необхідність її здійснення заявив Вінстон Черчілль, який закликав 19 вересня 1946 року у своїй промові в Цюрихському університеті до створення «Сполучених штатів Європи», аналогічних Сполученим Штатам АмерикиSpeech of Sir Winston Churchill // Council of Europe. — Процитовано 17 червня 2013 . Як результат, в 1949 році була створена Рада Європи — організація, яка існує досі (її членом є і Україна). Рада Європи, однак, була (і залишається) чимось на зразок регіонального еквівалента ООН, зосередила свою діяльність на проблемах забезпечення прав людини в європейських країнах.
Ідеї створення домінуючого міждержавного утворення, які лунали протягом історії Європи, з особливою силою почали набирати обертів після Другої світової війни. У післявоєнний період на континенті з’явився цілий ряд організацій – Рада Європи, Західноєвропейський Союз, НАТО.
Європейський Союз утворився в результаті послідовного розвитку процесу інтеграції країн Західної Європи, яка пройшла у своєму розвитку декілька етапів. 9 травня 1950 року вважається початком процесу європейської інтеграції. Саме тоді міністр закордонних справ Франції Р. Шуман запропонував створити спільний ринок вугільної і сталеливарної продукції Франції, ФРН та інших західноєвропейських країн (пропозиція увійшла в історію під назвою «план Шумана») Однією з головних цілей плану стало примирення Франції та Німеччини та недопущення між ними війни у майбутньому. Найважливішим засобом досягнення цієї мети мав стати механізм управління та наднаціонального контролю над виробництвом і торгівлею стратегічною для військових потреб продукцією – вугіллям та сталлю. Контроль мав здійснюватись «вищим органом» (прообразом Європейської Комісії).
Окрім ідей федерації, конфедерації чи митного союзу, таких як заклик Вінстона Черчілля 1946 року до «Сполучених Штатів Європи», початковий розвиток Європейської Унії ґрунтувався на наднаціональному фундаменті, який «зробить війну немислимою та матеріально неможливо» та зміцнити демократію серед її членів , як викладено Робертом Шуманом та іншими лідерами в Декларації Шумана (1950) та Європейській Декларації (1951). Цей принцип лежав в основі Європейського співтовариства вугілля та сталі (ЄВС) (1951), Паризького договору (1951), а пізніше Римського договору (1958), який створив Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) та Європейський атомний договір. Енергетичне співтовариство (ЕАЭС). Термін дії ЄСВС закінчився в 2002 році, тоді як ЄАВС зберігає чітку юридичну ідентичність, незважаючи на спільні члени та установи.
Маастрихтський договір (1992 р.) створив Європейську Унію з її системою стовпів, включаючи зовнішні та внутрішні справи разом з Європейським Співтовариством. Це, у свою чергу, призвело до створення єдиної європейської валюти – євро (запущена в 1999 році). До Маастрихтського договору були внесені поправки згідно з Амстердамським (1997), Ніццьким (2001) та Лісабонським (2007) договорами.
Розвиток Європи як регіону
Європа як континент Відомий світ у Стародавній Греції був диференційований на три суші: Азію, «Лівію» (Африку) та Європу, що дало підставу ідентифікувати європейську сушу як цілісну територію, континент.
Римська Європа Європейська суша була заселена і територіалізована багатьма задовго до її концептуалізації як цілісного континенту. Але Римська імперія, імперія, заснована на елліністичному світі та Александрійській імперії, Стародавньому Єгипті, Леванті та Північній Африці, стала першою державою, яка контролювала весь Середземноморський басейн, а також великі частини, зокрема південну та західну частини європейської суші. На цю історичну популярність у Середземноморському басейні та Європі посилалися держави, які прийшли після нього, претендуючи на спадкоємність римської влади та узаконюючи своє панування над землями на всій території колишньої римської евкомени, а отже також у Європі, зокрема в Західній Європі, землями. пізнішої Західної Римської імперії Латинського Риму. Останній заснував Західну Європу як цілісну та незалежну політичну територію Європи, яка іноді займала важливе місце, як просто Захід, над концепцією Європи. Аналогічно використовувалися інші концепції Європи як цілісного політичного простору, наприклад, Франгістан.
Претензії на спадкоємність контролю над Заходом після падіння Західного Риму в 476 році переросли в концепцію translatio imperii («передача правління») через короля Італії, що дозволило заявити претензії готів, лангобардів, Франкської імперії (481/800–843) та Священної Римської імперії (800/962–1806). Крім того, під час і після Римської імперії концепція renovatio imperii ("відновлення імперії") використовувалася, зокрема, у формах релігійно натхненного Imperium Christianum ("християнська імперія"), а пізніше Reichsidee ("імперська ідея"), щоб створити та підтримувати цілісний політичний регіон. Таким чином, положення та поширення впливу папства на низку європейських земель були силою, хоча й не виключно європейською, здатною об’єднати європейські сили під загальною християнською ідентичністю. При цьому деякі європейські держави, такі як Франція (після поєднання Священної Римської імперії зі Східною Францією), Англія, Голландська Республіка, Річ Посполита, Пруссія або Шведська імперія та Данія-Норвегія, також кинули виклик Папі через західну схизму, італійські війни та протестантську реформацію.
Грецький Східний Рим, також званий Візантійською імперією, залишався довго після розпаду Західної Римської імперії, зберігаючи цілісний політичний простір також на значних територіях Європи, зокрема (Південно) Східної Європи, або просто Сходу. Після падіння Східної Римської імперії в 1453 році Османська імперія і Московське царство, а в кінцевому підсумку Російська імперія (1547–1917) з Москвою як так званим Третім Римом, використали претензії на спадщину Східної Римської імперії, щоб узаконити їх панування над більшими територіями Європи.
Інша Європа Але також інші держави Європи створили, незалежно від Риму та Візантії, свої європейські королівства, такі як ряд доримських або дохристиянських грецьких, германських, кельтських, слов’янських та угорських держав, ханства або Аль-Андалус і Сицилійський емірат.
Ідеї європейської єдності до 1945 року
Початковий розвиток Європейського Союзу базувався на наднаціональному фундаменті, який «зробить війну немислимою та матеріально неможливою». Мирний засіб певної консолідації європейських територій раніше забезпечували династичні союзи; рідше були союзи на рівні країни, наприклад, Річ Посполита та Австро-Угорська імперія.
На конгресі в Екс-ла-Шапель 1818 року імператор Олександр, як найпередовіший інтернаціоналіст того часу, запропонував свого роду постійний європейський союз і навіть запропонував утримання міжнародних військових сил для забезпечення визнаним державам підтримки проти змін через насильство.
Пан’європейська політична думка справді виникла в XIX столітті, натхненна ліберальними ідеями Французької та Американської революцій. Наступні наполеонівські війни та Перша Французька імперія (1804–1815), зруйнували Священну Римську імперію, сприяли націоналізму, і після Віденського конгресу ідеали інтернаціоналізму, як у Іммануїла Канта та європейської єдности, процвітали по всьому континенту, особливо в працях Войцеха Ястшебовського (1799–1882) або Джузеппе Мадзіні (1805–1872). Термін Сполучені Штати Європи (, , , , , , , ) використовував у той час Віктор Гюґо (1802–1885) під час виступу на Міжнародному конгресі миру, що відбувся в Парижі в 1849 році:
Від Першої світової війни до Другої світової війни Протягом міжвоєнного періоду усвідомлення того, що національні ринки в Європі були взаємозалежними, але й конфронтаційними, разом із спостереженням за більшим і зростаючим ринком США по той бік океану, підживлювали потяг до економічної інтеграції континенту. У 1920 році, виступаючи за створення європейського економічного союзу, британський економіст Джон Мейнард Кейнс писав, що «повинна бути створена вільна профспілка... щоб не вводити жодних протекціоністських мит проти продукції інших членів Союзу».John Maynard Keynes, Economic Consequences of the Peace, New York: Harcourt, Brace & Howe, 1920, pp. 265–66. Протягом того ж десятиліття австрієць Ріхард Ніколас Куденгофе-Калерґі, у світлі розпаду імперії Габсбургів, уявляв собі як один із перших сучасний політичний союз Європи та заснував рух Пан-Європа. Його ідеї вплинули на його сучасників, серед яких був тодішній прем'єр-міністр Франції Арістід Бріан. У 1929 році останній виступив з промовою на користь Європейського Союзу перед асамблеєю Ліги Націй, попередниці Організації Об'єднаних Націй.
1939/1945–1957: Від війни до ЄСВС та Римських договорів
Друга світова війна з 1939 по 1945 рік як ніколи продемонструвала жахи війни, а особливо екстремізму, хвилюючої дискримінації та геноциду. Як і у випадку з руйнівними війнами раніше, існувало бажання гарантувати, що це ніколи не повториться, особливо з війною, яка принесла світові ядерну зброю. Більшість європейських країн не змогли зберегти свій статус Великої Держави, за винятком Радянського Союзу, який після Другої світової війни став наддержавою і зберігав цей статус протягом 45 років. Це залишило дві конкуруючі ідеологічно протилежні наддержави.Europe in ruins in the aftermath of the Second World War ena.lu
Після Першої світової війни, але особливо після Другої світової війни, інтернаціоналізм набирав популярності, зі створенням Бреттон-Вудської системи в 1944 році, Організації Об'єднаних Націй у 1945 році та Французького Союзу (1946 – ), останній керував деколонізацією, можливо, інтегрувати свої колонії в європейське співтовариство. У цьому світлі її прихильники вже розглядали європейську інтеграцію як протиотруту крайньому націоналізму, який спустошив частину континенту.
Оскільки війна все ще вирувала, маніфест про в’язницю Вентотене 1941 року, написаний Альтьєро Спінеллі, пропагував європейську інтеграцію через італійський Опір, а після 1943 року — через Європейський федералістський рух. У березні 1943 року в радіозверненні лідер Сполученого Королівства сер Вінстон Черчілль тепло говорив про «відновлення справжньої величі Європи» після досягнення перемоги та розмірковував про післявоєнне створення «Ради Європи», яка б об’єднала європейські нації для побудови миру у 1943 році для післявоєнної «Ради Європи». Після війни 19 вересня 1946 року Chruchill пішов далі як цивільна особа, залишивши свій офіс, в Цюріхському університеті, закликавши для Сполучених Штатів Європи. За збігом обставин паралельно з його промовою проходив Конгрес Гертенштейна в кантоні Люцерн, в результаті якого утворився Союз європейських федералістів. Річард фон Куденгове-Калерґі, який успішно створив у міжвоєнний період найстарішу організацію європейської інтеграції, Панєвропейський союз, заснував у червні 1947 року Європейський парламентський союз (ЄПС).
Союзні держави вирішили під час війни на Московській конференції 1943 року створити Європейську консультативну комісію в 1944 році, що призвело до завершення війни в 1945 році в Раді контролю союзників. Щоб гарантувати, що Німеччина більше ніколи не зможе загрожувати миру, її важку промисловість було частково демонтовано, а її основні вуглевидобувні регіони були відокремлені (Саар, Сілезія) або віддано під міжнародний контроль (Рурський регіон).French proposal regarding the detachment of German industrial regions 8 September 1945