Сейченто — італійська назва мистецької ситуації 17 століття в Італії. Сейченто () — в перекладі з італійської — шестисоті роки.
Хронологічні незбіги
Більшість важливих культурних, політичних і мистецьких зрушень в італійських князівствах та в Європі за Альпами не були започатковані в 17 ст. Вони були лише логічним продовженням могутніх ідеологічних процесів, котрі виникли в 16 ст. і набули вищих етапів власного розвитку в 17 столітті. Серед них народження маньєризму і бароко, Реформація і Контрреформація, виникнення перших художніх академій, перші перемоги наукового знання над середньовічним світоглядом.
Всі найкращі здобутки італійського мистецтва першої половини 17 століття зробили або започаткували митці, народжені ще в 16 столітті :
Доменіко Фонтана 1543 р.н., видатний інженер і містобудівник, що реалізував трипроменеве розпланування головних вулиць папського Риму, котре стане зразком для інших міст. Мікеланджело да Караваджо 1573 р.н., реформатор італійського і європейського живопису. Аннібале Каррачі 1560 р.н., художник декоратор світового рівня та один із засновників Болонської академії мистецтв (Accademia degli Incamminati) у 1580-х роках. Лоренцо Берніні 1598 р.н., архітектор і скульптор, голова великої римської майстерні Франческо Борроміні 1599 р.н., унікальна фігура в римській і європейській архітектурі, віртуоз-будівельник і поектант Пітер Пауль Рубенс 1577 р.н., видатний майстер італійського і фламандського бароко, голова великої антверпенської майстерні, що працював в Італії вісім років тощо.
Стан у папській політиці
Пограбування і руйнація Риму в травні 1527 р. мало значні політичні, моральні, релігійні і мистецькі наслідки. Як переможена сторона, папа під тиском імператора Карла V відмовився від прав на Чивітавекк'ю і Модену, Парму і Пьяченцу. Примусово він дав згоду на коронацію імператора Карла V ще й імператором Італії. Це значно послаблювало політичні позиції папи римського як в Італії, так і в Європі. Трагічні події в Римі спонукали навіть коронацію Карла V перенести у місто Болонья, бо в Римі не залишилось жодної не пограбованої чи не потрощеної церкви, гідної прийняти гостей та свиту імператора.
Ще в XVI ст. посилив свої позиції європейський протестантизм — через занепад авторитету папської влади. В Німеччині набуло моці лютеранство. В Англії виникло англіканство, де головою місцевої церкви і віровчення став світський володар — король Генріх VIII. Відтак Британія офіційно відмовилась надсилати у Рим гроші та не визнавала верховенство папи в державі. За папський рахунок свої позиції посилили навіть італійські князівства. У місто Ріміні повернувся Сіджизмондо Малатеста, спадковий володар міста. А незалежні венеційські дожі підпорядкували собі папські міста Червію та Равенну. Римським папам знадобиться декілька десятиліть, аби потроху відновити свої позиції тільки в Італії. Але західноєвропейська спільнота назавжди розкололася на два релігійні табори — католицизм і протестантизм. На реформацію в Європі папський Рим відповів контрреформацією, стратегію і головні тези якої виробив довгий Тридентський собор (1545—1563)«Всеобщая история искусств», т 4, М., «Искусство», 1963, с. 27.
В XVII ст. папський уряд продовжив реакційний і наступальний курс як в Європі, так і світі, на інших континентах, в Америці, в Азії. В Італії переслідувалися науковці (репресії проти Галілео Галілея та Томмазо Кампанелла) і навіть спаленням окремих осіб (Джордано Бруно), маючи на меті залякування вірян. Але водночас посилюються місіонерський рух і пропаганда ідей католицизму засобами мистецтва — в західних землях України в складі Польсько-Литовської держави, в Латинській Америці, в Гоа (Індія), на Філіппінах, в Японії. До пропаганди ідей католицизму навернуті як мистецтво, так і книгодрукування. Останній розквіт національного мистецтва переживуть лише декілька католицьких держав — Іспанія, Фландрія в її складі, папська держава на Апенінському півострові.
Але ініціатива вже не на боці папського Риму. В 17 ст. після придушення сепаратизму аристократів (Фронди) королем Франції — народжується могутня французька державність під орудою абсолютизму. Франція виявиться здатною протиставити римському бароко навіть власну стилістичну систему — академічний класицизм, здатний упоратися з завданнями звеличення абсолютизму не гірше за римське бароко. Майстри французького класицизму ретельно вивчають давньоримський культурний спадок і використовують не стільки драматичні ефекти бароко, скільки урочисту велич і стриманість образів при дотриманні рівноваги, симетрії, елегантності і вишуканості декору«Всеобщая история искусств», т 4, М., «Искусство», 1963, с. 19. Саме у Франції ідея ансамблю (народжена ще італійськими митцями Високого відродження) отримає творче продовження і свої закінчені форми і схеми (Во ле Віконт).
А створені в стилі французького класицизму архетипи (палац аристократа в місті — готель і заміський палац-замок, палац короля — Версаль, сад бароко французького зразка) перейдуть в категорії впливових зразків для інших держав.
Першою власну незалежність від Іспанії і феодалізму як такого в Європі вибороли Північні провінції Нідерландів (Голландія), де головував протестантизм«Всеобщая история искусств», т 4, М., «Искусство», 1963, с. 127. В протестантській Британії до влади прийшла національна буржуазія, котра в повній мірі використала всі переваги їх «Славетної революції». На європейському обрії виникають нові супердержави — Австро-Угорщина, Річ Посполита, протестантська Швеція, котрі ведуть власну політику, не узгоджену з папським Римом. На початку 18 ст. до супердержав на континенті приєднається Московія, котра швидко перетвориться на чергову імперію, не підкорену папі римському ані економічно, ані політично, ані релігійно.
Італія вступає в період довгої, економічної і політичної кризи. Провідні позиції на декілька перших десятиліть 17 ст. збереже лише італійський варіант бароко, стиль гнучкий, могутній, ефектний, здатний вирішувати різноманітні завдання і мати всю гаму ідеологічних навантажень (від реакційних — до прогресивних«Всеобщая история искусств», т 4, М., «Искусство», 1963, с. 18).
Стан в архітектурі Італії Стан в архітектурі папською держави 17 ст. цілком залежав від протистояння і конкурентної боротьби Берніні і Борроміні.
Бароко в Римі
Ще в 16 ст. в хаотично забудованому Римі звернули увагу на необхідність перепланування міста на регулярних засадах. Ансамблевість вже була притаманна окремим комплексам в Римі, серед них — двори Ватикана за проєктом Донато Браманте, вілла Мадама за проєктом Рафаеля Санті, вілла Джулія за проєктом Джакомо да Віньоли. Тепер роблять спроби парадно облаштувати незграбні римські площі. Так, нове розпланування за проєктом Мікеланджело Буонарроті отримала і площа на верхівці схилу Капітолій. Незважаючи на знищення розпланування дворів Ватикана за проєктом Донато Браманте, незважаючи на покинуту недобудованою віллу Мадама за проєктом Рафаеля Санті, досвід попередників не пропав. Їх проєкти старанно вивчають і творчо переносять знахідки і принципи в перепланування окремих, важливих пунктів міста. Ще в 1580-ті рр. талановитому Доменіко Фонтана(1543—1607) папа римський доручив часткове перепланування міста, котрому надають парадного вигляду столиці католицизму«Всеобщая история искусств», т 4, М., Искусство. 1963, с. 31-32.
Важливу містобудівну функцію мала п'яцца дель Пополо, куди поперше прибували паломники-католики з північних країн. Доменіко Фонтана надав нового ансамблевого характеру площі дель Пополо, приховавши хаотичну забудову напівциркульними мурами. Використавши трапецію історичної площі, вніс в неї три осі, початок трипроменевого розпланування головних вулиць, що логічно пов'язало площу з головними церквами для відвідин паломників. Акцентами, парадними пілонами площі стануть дві майже однакові церкви на розі трьох вулиць — Санта Марія ін Монте Санто та Санта-Марія-дей-Міраколі, вибудовані архітектором Карло Райнальді набагато пізніше (після 1661 року)«Всеобщая история искусств», т 4, М., Искусство. 1963, с. 32. Ефектна площа з майже театральною композицією, вузлом трьох осей і дальніми перспективами в глиб міста справила могутнє враження на сучасників і нащадків. І матиме значний вплив на містобудівну ситуацію в різних містах і садах бароко різних країн (розпланування міста Версаль, розпланування Санкт-Петербурга, розпланування Нижнього парку в Петергофі тощо).
Функцію приховати хаотичну, ще середньовічну забудову Ватикана (і парадно оформити площу перед собором) досі виконує і велетенська колонада Лоренцо Берніні.
Лоренцо Берніні(1598—1680) — став провідником офіційної лінії римських пап в мистецтві доби бароко, позиціонував себе як універсальну особу, котра здатна однаково плідно займатися живописом, архітектурою і скульптурою. Але він виявився слабким художником, а в архітектурі залишився обдарованим аматором, здатним розробити ідею, програму твору, кидаючи усі клопоти щодо розрахунків, інженерного забезпечення і реального втілення на численну армію скульпторів і архітекторів-помічників власної римської майстерні.
Не всі проєкти і доробки Берніні схвально сприймались навіть в Римі. Тихому скандалу і глузуванням піддали в Римі дві дзвіниці, прибудовані Берніні до римського ще Пантеону (перетвореному на церкву). Їх були вимушені прибрати. Як архітектор він знав і гіркоту власних нереалізованих проєктів.
Франческо Борроміні (1599—1667) — займався тільки архітектурою, ніколи не позиціонував себе як особу універсальну. Він — віртуозний архітектор-практик і майстер креслень архітектора, якими він плідно займався ще в Мілані. Креслення Борроміні не мали собі рівних за фаховою довершеністю в Італії 17 століттяСборник «Искусство Западной Европы и Византии», М., «Наука», 1978, с. 105. Архітектурна графіка Франческо Борроміні, ділова і трохи суха, неживописна — витримувала порівняння з кресленнями будь-якого римського архітектора. І це в визначному центрі європейського бароко, де тоді працюють найкращі архітектурні сили Італії, серед яких сам Берніні, П'єтро да Кортона, Пірро Лігоріо, Джованні Франческо Грімальді (1606—1680), здатні водночас реально вирішувати складні інженерні і художні завдання.
Він пройшов добру школу ломбардських будівничих, історично пов'язаних з традиціями північних майстрів готики. На відміну від Берніні, пройшов фахове стажування в майстерні Карло Мадерно (1556—1629)Сборник «Искусство Западной Европы и Византии», М., «Наука», 1978, с. 104. Завдяки значному обдаруванню і цілеспрямованому фаху міг економно і віртуозно реалізувати несподіваний та фантастичний архітектурний образ. При цьому покладався на самого себе, власні розрахунки і не мав тих колосальних можливостей, які забезпечив собі Лоренцо Берніні, виборовши у конкурентів посаду надвірного архітектора декількох римських пап. Віртуозність Франческо Борроміні лякала, адже він був здатний реалізувати будь-яку архітектурну химеру чи фантазію. І викликала приховані спротив і повагу. Власну гординю приборкає навіть Лоренцо Берніні, коли збере бригаду для розробки проєкту нового для Риму репрезентативного типу споруди — палацу Барберіні, обмежившись лише ідеями та артистично намальованими начерками. Реалізувати незвичний проєкт запросять саме Франческо Борроміні, котрий запроєктує (і реалізує) також і парадний фасад спорудиСборник «Искусство Западной Европы и Византии», М., «Наука», 1978, с. 107 (авторський кресленик у Альбертіна, Відень).
Витіснений на узбіччя архітектурної практики в Римі, Борроміні мимоволі стає архітектором чернечих орденів і часто лише щось добудовує. Тому його творчий доробок — невиправдано скромний. Але значна мистецька вартість і популярність творів Бороміні перетне кордони Італії і знайде справжніх продовжувачів і нащадків в творчих особистостях, серед яких Гваріно Гваріні в Турині, Ніколо Мікетті (Константинівський палац, Стрельна, Російська імперія) чи Ян Блажей Сантіні Айхл (Чехія).
Бароко і П'ємонтське королівство