Держа́вний Гімн Украї́ни — один із державних символів України нарівні з прапором і гербом. Державним гімном є пісня «Ще не вмерла Україна» на слова Павла Чубинського та музику Михайла Вербицького, написана у 1862—1863 роках.
1917 року «Ще не вмерла Україна» була проголошена гімном Української Народної Республіки, однак після поразки у національно-визвольних змаганнях її заборонили. Після створення СРСР неформальним гімном країни та республік спочатку був «Інтернаціонал», а після Другої світової війни гімном Української РСР обрали пісню «Живи, Україно, прекрасна і сильна». Коли тоталітарний радянський режим ослаб, вперше після тривалої заборони «Ще не вмерла Україна» публічно прозвучала на фестивалі «Червона рута» 1989 року.
Після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року «Ще не вмерла Україна» заспівали просто в залі Верховної Ради. Офіційна музична редакція гімну ухвалена 15 січня 1992 року, а текст затверджено Законом України «Про Державний Гімн України» 6 березня 2003 року. День Державного Гімну України відзначається щорічно 10 березня.
Історія
Попередні національні гімни (до XIX ст.) Державний гімн — це урочистий музичний чи музично-поетичний твір, що виконується під час громадських заходів; більшість народів має власний гімн, що виражає їхню самобутність. Термін походить від грецького «гімнос» () та означає урочисті хорові звернення до богів, які існували в античній Греції та інших стародавніх країнах. В християнстві також існували релігійні гімни, що набували форму псалмів або кантів.
Перша музична символіка українського народу сягає часів Київської Русі. Тоді роль державного гімну в сучасному розумінні виконували бойові вигуки та пісні, які створювали патріотичний настрій перед битвами. Як свідчить «Слово о полку Ігоревім», вони закликали воїнів до хоробрості, аби здобути «князю славу», відплатити ворогам «за землю Руську», за рани. Перед вирішальною битвою на Калці 1223 року проти татаро-монгольських військ руські дружини співали «З нами Бог, розумійте язици». Перед битвою при Грюнвальді 1410 року, що відбулася між військами Тевтонського ордену й об'єднаною польсько-литовсько-українською армією, з уст воїнів як гімн звучала пісня «Богородиця» . Близькими до жанру гімну були козацькі пісні, наприклад «Нумо, хлопці, до зброї» («Ой зібрались були чайку рятувати / Славу добувати / Ой, чи пан, чи пропав — двічі не вмирати / Нумо, хлопці, до зброї!»). Пізніше стали поширюватися патріотичні пісні, такі як «Пісня про Байду», «Ой, на горі, там женці жнуть», «Засвіт встали козаченьки».
Протягом XVIII—XIX століть традиційні пісні перетворилися на один з невіддільних символів держави, який відображав політичну єдність суспільства та допомагав об'єднанню нації. Тоді виникли перші офіційні державні гімни, серед яких «Боже, бережи королеву» (Англія, 1747), «Марсельєза» (Франція, 1792), «Jeszcze Polska nie zginęła» (Польща, 1797), «Kde domov můj» (Чехія, 1834). Україна ж, чиї землі були розподілені між Російською та Австрійською імперіями, свого національного гімну довгий час не мала.
Пісенна творчість українського народу на російських й австро-угорських землях розвивалася по-різному. Царський уряд Російської імперії жорстко забороняв вживати українську мову під час публічних заходів, виконувати пісні, друкувати книги та ноти, тому українськомовні патріотичні твори, що виникали на території Росії, друкувалися лише за кордоном, часто під псевдонімами. На австрійських територіях — Закарпатті, Буковині та Галичині — державне ставлення до української було менш жорсткимStaatsgrundgesetz vom 21. December 1867, über die allgemeinen Rechte der Staatsbürger für die im Reichsrathe vertretenen Königreiche und Länder ris.bka.gv.at Процитовано 29 серпня 2024С. Гірняк «Суспільно-політичні та історичні чинники формування української мови в Галичині кінця ХІХ — початку ХХ століть» bc.umcs.pl Процитовано 29 серпня 2024В. Я. Марковський «Правовий статус української мови в Австро-Угорській імперії» dspace.lvduvs.edu.ua Процитовано 29 серпня 2024, тому саме тут на початку XIX століття з'являлися патріотичні пісні гімничного звучання, наприклад «Дай же, Боже, добрий час» Юліяна Добриловського.
Поштовхом до створення та поширення українських патріотичних композицій стала «Весна народів» 1848-49 років і революція в Австрійській імперії. З'явилися пісні, що співалися на мелодію старогалицького романсу, як-от «Я щасний, руську матір маю» на слова єпископа Спиридона Литвиновича та «Де єсть руська Отчина» поета Івана Гущалевича. Чеська пісня «Kde domov můj», перекладена українською як «Где дом єсть мой, где жизнь моя», також набула статусу гімну. Але найбільш популярною стала пісня греко-католицького священника отця Івана Гушалевича «Мир вам, браття, всім приносим», яку Головна Руська Рада визначила гімном Галичини (текст пісні приписують Теодору Леонтовичу, Петру Любовичу або Михайлу Вербицькому ). На Закарпатті в ті ж роки був написаний гімн на вірші Олександра Духновича.
«Ще не вмерла Україна» (з 1862 року)
Створення пісні
Створення українського гімну бере початок з осені 1862 року, коли на вечірці в етнографа, фольклориста та поета Павла Чубинського сербські студенти, що навчалися в Київському університеті, співали патріотичну пісню про царя Душана, в приспіві якої були слова «срце бије и крв лије за своју слободу» (). Чубинському композиція настільки сподобалася, що за пів години він написав власний текст «Ще не вмерла Україна», який тут же проспівали хором на сербську мелодію . Вірш дуже швидко поширився серед українофільських гуртків, щойно об'єднаних у Київську громаду. 20 жовтня шеф жандармів князь Долгоруков дав розпорядження вислати Чубинського на проживання в Архангельську губернію «за шкідливий вплив на розум простолюду». Автограф вірша не зберігся, але перша публікація його тексту відбулась 1863 року у львівському журналі «Мета».
Структура вірша, його побудова, розподілення на куплети та приспів і лексичні елементи вказують на те, що Чубинський одразу вбачав у своєму творі пісню. Припускають, що створюючи ритмічний малюнок вірша, він орієнтувався на польський гімн, «Мазурку Домбровського». Леся Українка та Леонід Білецький згадували, як пісню співали на мотив сербського гімну, а Михайло Драгоманов — на мотив чеської пісні. Серед інших композиторів, які поклали вірш на музику — близький друг Чубинського Микола Лисенко та його сподвижник Кирило Стеценко (ноти його хорового аранжування було надруковано 1917 року в Києві). Але найбільш відомою стала версія пісні на музику греко-католицького священника отця Михайла (Вербицького), відомого своїми симфоніями, вокальними композиціями та світськими хорами. Він створив декілька версій твору, зокрема для голосу у супроводі гітари (автограф зберігається у Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника) та хоровий варіант, який став найбільш популярним.
Перші виконання
Перші згадки про виконання пісні на музику Вербицького датовані 1863 роком . Вперше він сам виконав її на сходинах організації «Громада» перемиських семінаристів у музейній залі духовної гімназії. Ректор семінарії отець Григорій Гинилевич, захоплений почутим, наполегливо рекомендував семінаристам поширювати цей твір серед прочан, а його перепис — серед інших «громад» ГаличиниКотовська О., Папірник Г. У музиці молитви до Господа полину. Невідоме з життя о. Михайла Вербицького. Львів, 2015. С. 52. Вербицького він же попросив зробити зі солоспіву хоровий варіант, авторську версію якого той оприлюднив уже незабаром. Уперше хор урочисто виконав твір у Перемишлі в день свята Св. Івана Хрестителя 1 липня 1864 року.
Відкриття Українського театру у Львові 25 грудня 1864 року постановкою оперети Карла Гейнца і Кароля Гейнча «Запорожці» розпочалось із виконання твору «Ще не вмерла Україна» із трохи переробленим текстом: перший рядок твору було змінено на «Ще не вмерло Запорожжя». Вставний номер сподобався глядачам так, що хор виконував його двічі, а у пресі його назвали «прекрасною піснею».
10 березня 1865 року «Ще не вмерла Україна», тепер вже з «правильним» текстом, прозвучала в перемишльській залі «Під Провидінням» як завершальний номер концерту, присвяченого роковинам смерті Тараса Шевченка (через що її авторство спочатку приписували Кобзарю). Набагато пізніше, за часів незалежної України, саме цю подію стали вважати першим публічним виконанням пісні, а 10 березня святкувати як День Державного Гімну України.
Поширення пісні
Перші нотатки пісні з'явилися в рукописних зошитах хорових ентузіастів, таких як Еміль Менцинський, ще 1863 року. Ноти для чотириголосого чоловічого хору без супроводу вперше опублікували у збірці «Кобзар», що вийшла 1885 року у Львові; його упорядники — Анатоль Вахнянин (керував хором під час виконання пісні на шевченківському концерті 1865 року) та Порфірій Бажанський — розмістили їх у першому розділі, поряд з іншими популярними на Галичині піснями-гімнами, такими як «Мир вам, браття», «Щасть нам, Боже» та «Я щасний, руську матір маю». 1888 року «Ще не вмерла Україна» потрапила до «Руського співанику» Костя Панківського, випущеного видавництвом «Просвіта» з метою освіти молоді.
Протягом наступних десятиріч пісня стала частиною українського фольклору. Основа тексту та музики залишалася незмінною, але з'явилися нові нюанси слів і мелодії. Перший рядок «Ще не вмерла України і слава, і воля» змінився на «Ще не вмерла Україна, і слава, і воля». Форма слова «вороги» змінилася на здрібнілу «вороженьки», що було типовим для народних текстів. Текст суттєво скоротився: зникли згадки про козацьких і гайдамацьких героїв (Наливайко, Залізняк, Тарас Трясило); зникло звернення до Богдана Хмельницького; став неактуальним четвертий куплет про братні слов'янські народи, які «вже за зброю взялися»; пізніше з приспіву прибрали строфу «Гей-гей, браття миле, нумо братися за діло!». Разом із тим, щоб підкреслити незалежність українських земель під час національно-визвольної боротьби, з'явився новий куплет, що починався зі слів «Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону».
Протягом кінця XIX — початку XX століть було опубліковано багато перекладів та аранжувань «Ще не вмерла Україна». Частина з них друкувалася у масових виданнях, призначених для широкого вжитку, інші призначалися для офіційних подій і концертних виконань. Серед вокальних версій композиції — твори для мішаного хору (композитори Остап Нижанівський, Філарет Колесса, Василь Барвінський), для жіночого хору із фортепіано (Денис Січинський), для дитячого триголосого хору (Михайло Гайворонський). Композитор і диригент Ярослав Ярославенко натомість створив інструментальне аранжування пісні. В народі «Ще не вмерла Україна» найчастіше виконувалася у скороченому варіанті, що складався з перших восьми строф і приспіву, на мелодію, що трохи відрізнялася від оригіналу Вербицького. Пісня потрапила до репертуару оперного співака Модеста Менцинського і у жовтні 1910 року в Кельні була вперше записана на звукову доріжку у супроводі оркестру. Грамофонна платівка із першим записом «Ще не вмерла Україна» вийшла на німецькому лейблі Deutsche GrammophonМаксим'юк Степан. З історії українського звукозапису та дискографії (141 с.). Львів — Вашингтон: Видавництво Українського Католицького Університету 2003. 288 с. ілюстроване ISBN 966-8197-11-9.
Перетворення на національний гімн Пісню Вербицького та Шептицького співали не лише у народі, але й під час офіційних концертів. Серед відомих виконань — 1867 року на новорічному прийомі австрійських урядовців, влаштованому митрополитом Спиридоном (поруч з австрійським гімном) або 1891 року на відкритті чеської крайової виставки у Празі.