XI століття — століття на межі завершення умовного періоду Раннього середньовіччя в Європі та періоду, який історики Європи класифікують як Високе середньовіччя.
Історичний контекст У Європі завершилося Раннє середньовіччя, розпочалося Високе середньовіччя. Феодалізм уже повністю склався; почалося зародження перших ознак капіталізму. В усій Європі почали виростати міста, хоча й невеликі, але в значній кількості. Купці та ремісники міст утворювали свої органи самоуправління і прагнули незалежності від феодалів. Феодали в добре захищених замках та зі своїми військами прагнули незалежності від своїх сеньйорів, а герцоги й графи від королів. Настав період феодальної роздрібненості, який триватиме, доки не почнуть складатися національні ринки. Хоча король франків і мав титул короля, його фактична влада обмежувалася його доменом. Імператори Священної Римської імперії мали більше влади, але їм весь час доводилося відстоювати її в боротьбі проти великих феодалів. Міста півночі Італії: Венеція, Піза, Генуя стали морськими республіками.
Закінчився період морських походів вікінгів, але нормани все ще мали значну військову силу. 1066 року відбулося нормандське завоювання Англії; норманські авантюристи захопили південь Італії, відіграли значну роль в історії Київської Русі, служили найманцями у Візантійській імперії, брали участь у Першому хрестовому поході.
Значних успіхів досягла реконкіста. Попри роздробленість королівства півночі Піренейського півострова, відвоювали у маврів, теж роздроблених після розпаду Кордовського халіфату, половину Іберії. Нормани впродовж століття вибили сарацинів з Сицилії.
Більшість народів Європи прийняла християнство, язичництво збереглося тільки в окремих кутках континенту. 1054 року відбувся Великий церковний розкол між церквами східного та західного обряду. У другій половині століття в католицькій церкві набрав сили рух за реформи, що ставив за мету викорінення симонії, впровадження целібату священиків та ліквідацію залежності церкви від світської влади. Рух за реформи перетворився на відвертий конфлікт між папою римським та імператором Священної Римської імперії, що отримав назву боротьби за інвеституру. Католицька церква була організатором Першого хрестового походу.
Ісламський світ також був роздробленим. Аббасидські халіфи мали лише формальну владу. Значну частину століття Багдад перебував у руках Буїдів, які дотримувалися шиїтського напрямку ісламу. Перелом на користь сунітів відбувся завдяки завоюванням турків-сельджуків. Якщо раніше ісламу був властивий плюралізм, то з діяльністю халіфа аль-Кадіра та суфія Аль-Газалі він став набирати дедалі догматичнішої форми. Попри це та попри роздробленість, XI століття було періодом розквіту ісламської культури.
У Китаї упродовж всього століття правила династія Сун. Населення Китаю досягло 100 мільйонів. Китайські вчені запровадили численні технічні нововведення.
Події Київська Русь Після смерті Володимира Великого 1015 року спалахнула боротьба за владу між його синами, переможцем з якої вийшов до 1020 року Ярослав Мудрий, який спирався на скандинавських найманців. 1023 або 1024 року Чернігів захопив Мстислав Хоробрий і правив у ньому, уклавши мир з Ярославом Мудрим до своєї смерті 1036 року, після чого Ярослав приєднав його землі до своїх. Після смерті Ярослава Мудрого 1054 року його сини Ізяслав, Святослав та Всеволод утворили триумвірат Ярославичів; княжіння в Києві отримав Ізяслав.
У середині століття половці змінили печенігів в прикордонних степах. Після поразки князів в одному з боїв із ними у Києві спалахнуло повстання 1068 року, і Ізяслава вперше прогнали з Києва. Наступного року він повернувся з військами польського короля Болеслава Сміливого і відновив свою владу. Удруге Ізяслава прогнали з Києва 1073 року, цього разу брати, і в Києві до своєї смерті 1076 року княжив Святослав Ярославич. Ізяслав Ярославич ще раз повернув собі владу з допомогою поляків, але 1078 року загинув у битві на Нежатиній Ниві проти свого небожа Олега Святославича, який привів з собою половців. Зі смертю Ізяслава в Києві до 1093 року княжив Всеволод Ярославич, а після його смерті Ярополк Ізяславич.
Олег Святославич, якого літописці називали Гореславичем, захопив Тмуторокань, побував у візантійському полоні, а в 1090-х знову привів із собою половців і захопив свою вотчину Чернігів. На Любецькому з'їзді 1097 року князі спробували припинити міжусобиці, запровадивши феодальний принцип наслідування, але угоду було порушено того ж року осліпленням Василька Ростиславича теребовлянським князем Давидом Ігоровичем. Витичівський з'їзд був новою спробою укласти мир і зосередитися на боротьбі проти половців.
Загалом для Київської держави в XI столітті були властиві ті ж процеси, що й для всієї Європи: зростання населення, будівництво замків, заснування міст та перехід від єдиної держави зі слабкими внутрішніми зв'язками до феодальної роздробленості.
1017–1037 — спорудження навколо Києва укріплень, будівництво Золотих воріт, увінчених одноверхою Благовіщенською церквою, та Софійського собору. перша половина — переклад у Києві «Хроніки» візантійського історіографа IX ст. Георгія Амартола (гр. «грішник»), в якій викладено події всесвітньої історії від створення світу до 842 року. середина — укладення Турівського Євангелія. Засновано Видубицький чоловічий монастир. Засновано Дрогобич
Візантія 1018 року візантійці на чолі з Василієм Болгаробійцею повністю завоювали Болгарію. Попри окремі повстання, Константинополь утримував болгар під своєю владою упродовж усього століття. Складні часи настали для імперії в другій половині століття через навалу турків-сельджуків, що почалася в 1060-х. Вирішальної поразки візантійські війська зазнали 1071 року в Битві під Манцикертом. Того ж року візантійці втратили свої останні володіння на півдні Італії. Сельджуки завоювали більшу частину Малої Азії, але оскільки серед них уже теж не було єдності, на колишніх візантійських землях утворилося кілька незалежних еміратів та султанатів. Положення дещо стабілізував імператор Олексій I Комнін. Йому вдалося зупинити наступ норманів на Балканах і відвести загрозу з боку печенігів у Фракії. Він звернувся за допомогою проти сельджуків до Папи Римського. Як наслідок, папа Урбан II 1095 року оголосив заклик до хрестового походу. Перший хрестовий похід розпочався 1096 року, а 1099 року хрестоносці взяли Єрусалим. Попри те, що хрестоносці присягали віддати відвойовані землі Візантії, свого слова вони не дотримали, заснувавши свої власні держави.
Священна Римська імперія Священна Римська імперія була наймогутнішою державою Європи. До володінь імператора входили Німеччина та північ Італії; його сюзеренітет визнавали Богемія, тривалий період Польща, деякий час Угорщина й Бургундія. Проте майже кожному новому імператору доводилося відстоювати свій титул у боротьбі з великими феодалами. Спочатку претендента коронували на короля Німеччини, потім, окремо, на короля Італії, і пізніше Папа Римський коронував його римським імператором. 1024 року, зі смертю Генріха II Святого та коронацією Конрада II, до влади прийшла нова Салічна династія.
До 1070-х років імператори Священної Римської імперії мали вирішальне слово у призначенні римських пап. Однак з другої половини століття в церкві розпочався рух за реформи, важливим пунктом якого була боротьба з симонією, тобто наданням церковних посад за гроші. Католицька церква ухвалила рішення про обрання Папи Римського колегією кардиналів. З 1076 року розпочався конфлікт між папою римським Григорієм VII та королем Німеччини, тоді ще не коронованим на імператора, Генріхом IV. Папа римський оголосив вищість церковної влади над світською і намагався відібрати в імператора право призначати єпископів. У Німеччині єпископ був великим феодалом, і втрата імператором контролю над ним означала розхитування держави, яка Генріху IV не дуже корилася. Йому доводилося вести важку боротьбу з повстанням у Саксонії. Суперечка про інвеституру розділила європейське суспільство на два табори. Генріх IV здійснив три походи в Італію. Він оголосив зміщення папи й обрання нового папи римського Климента III, який коронував його імператором. Григорій VII двічі відлучав Генріха IV від церкви. Протистояння продовжилося й після смерті Григорія VII. Прибічники реформ обирали нових пап, прибічники імператора обирали нових антипап.
Італія На початку століття Італія вже була роздроблена. Північ півострова належала Священній Римській імперії, середню частину займала Папська область, у південній було кілька незалежних князівств, ще частина належала Візантії, Сицилією володіли сарацини. До кінця століття південь Італії та Сицилія вже були в руках у нормандців. Нормандці прибули в Італію 1017 року на паломництво, потім згуртувалися у ватагу найманців, що захищала прочан та надавала свої послуги місцевим князям, які вели між собою постійні війни. 1030 року Райнульф Дренго отримав у володіння колишню візантійську фортецю Аверсу і став першим графом Аверським. Стосунки між норманами та Святим Престолом були суперечливими. 1053 року папа Лев IX у союзі з лангобардами та візантійцями пішов на них війною, але зазнав поразки в Битві при Чивітате і потрапив до них у полон, після чого настало примирення. 1057 року Роберт Гвіскар став графом Апулії і продовжив відвоювання у Візантії Калабрії. 1071 року нормандці захопили останнє володіння Візантії на півострові, місто Барі. Небіж Роберта Гвіскара Рожер Отвіль вторгся на Сицилію, яка перебувала в руках сарацинів, і 1072 року взяв Палермо, а згодом підкорив собі весь острів. У боротьбі за інвеституру нормандці загалом підтримували папу Григорія VII, хоча він відлучив від церкви Роберта Гвіскара за напади на папські володіння, але потім скасував відлучення. Підкоривши собі південь Італії, нормани напали на візантійські володіння на Балканах, а пізніше брали активну участь у хрестовому поході.
На півночі півострова Італійське королівство входило до Священної Римської імперії. Під час боротьби за інвеституру його населення розділилося на тих, хто підтримував папу, й тих, хто підтримував імператора. Серед прибічників папи чільне місце належало герцогині Тоскани Матильді. Дедалі важливіше місце в політиці стали відігравати окремі міста, особливо приморські: Венеція, Піза, Генуя. Вони мали свій флот, власні війська, вели війни як із сарацинами, так і між собою. Венеція захопила контроль над Адріатикою, окупувала частину узбережжя Хорватії, допомагала своїм флотом Візантії у війні проти норманів, за що отримала значні торгові привілеї. У 1080-х Піза, а в 1090-х Генуя запровадили в себе інститут виборних правителів, консулів, тобто стали містами-республіками. Змагаючись за прихильність міст, імператор та папа надавали містам дедалі більше прав. Морські республіки забезпечили кораблі для транспорту хрестоносців та постачання їхнього війська, отримуючи торговельні привілеї в захоплених землях.
Іспанія З початку століття почалися чвари в Кордовському халіфаті, а до 1031 року він розпався на окремі емірати, тайфи. Невеликі християнські держави півночі Піренейського півострова, що входили до Іспанської марки, стали поступово набирати силу, відвойовувати в мусульман землі й виходити з-під васалітету короля франків. До них належали Астурійське, Галісійське, Леонське, Кастильське, Арагонське та Наваррське королівство, а також Каталонське князівство. Християнські королівства воювали також і між собою. 1037 року король Кастилії Ферднандо I Великий захопив Леон; утворилося королівство Кастилія і Леон. За Фердинанда Великого почався натиск на мусульманські володіння, його справу продовжив син Альфонсо VI. 1064 року лицарі Європи зібралися на заклик папи римського Олександра II в Іспанію на облогу Барбастро, що вважається ранньою формою хрестового походу. 1085 року Альфонсо VI захопив Толедо і проголосив себе імператором усієї Іспанії.