Нова Каледонія — один з острівних архіпелагів Меланезії в Океанії, що став відомий європейцям завдяки великим географічним відкриттям.

Має багату історію, в якій змішалися як глибокі конфлікти, так і роки примирення між громадами, що населяють країну.

Доколоніальний період

Перші сліди людської присутності на берегах архіпелагу, засвідчені археологічними дослідженнями, датуються періодом між 1100 і 1000 роками до н. е. Ці австронезійські групи людей були гілкою мореплавців, які кількома хвилями прибули з Південно-Східної Азії. Використовуючи човни з аутригерами, вони в декілька етапів здійснили довгу міграційну подорож і розселилися на островах всієї південної частини Тихого океану. З Нової Гвінеї, долаючи довгий шлях з острова до острова, люди рухалися на південь і південний схід в напрямку Соломонових островів, Вануату, Фіджі. Однієї з останніх вони досягли Нової Каледонії, найпівденнішої частині Меланезійської дуги. Приблизно в 1500 році до н. еPaul de Deckker. New Caledonia: yesterday, today and tomorrow. Regional perspectives . University of Otago, New Zealand . давні австронезійці оселилися на острові Гранд-Терр та островах Луайоте.

Ці перші мігранти були предками сучасного корінного населення Нової Каледонії й носіями археологічної культури Лапіта, що процвітала в період між 1400 і 600 до н. е. у великій зоні від архіпелагу Бісмарка на північному заході до островів Тонга на південному сході. Культура Лапіта характеризується керамікою, прикрашеною лініями й пунктирними кривими, які утворюють складні геометричні візерунки. Гадають, що їхнє використання мало в основному церемоніальний характер. Іншими видами кераміки були прості столові прилади. Давні жителі Нової Каледонії залишили по собі залишки розбитого глиняного посуду та іншої кераміки. Більшість археологічних пам'яток першого тисячоліття в даний час виявлено на західному узбережжі Гранд-Терр, островах Пен, Маре та Ліфу, але цілком ймовірно, що майбутні дослідження покажуть настільки ж важливу роль східного узбережжя Гранд-Терр. Більше десятка населених місць часів існування культури Лапіта виявлено на островах Луайоте. Крім типової кераміки, відоме будівництво монументальних кам'яних стін, зокрема на острові Маре. Наскельні малюнки зустрічаються по всій території Нової Каледонії.

Культура Лапіта проіснувала на островах Нової Каледонії до II—I ст. до н. е. Їй на зміну прийшла археологічна культура Ная-Унджо (), що існувала до прибуття європейців у XVIII ст. Її творцями було місцеве корінне меланезійське населення — канаки. Люди адаптувалися до місцевого клімату, рельєфу та природних ресурсів і поступово сформували особливу цивілізацію. Спочатку вони розселилися на приморських ділянках, але швидко просунулись річковими долинами у внутрішні райони. Протягом I тис. до н. е. мало місце активне випалювання лісів на рівнинних територіях, ймовірно, пов'язане із сільськогосподарською діяльністю. Щезла значна частина ендемічної фауни. Знищення лісів на головному острові викликало вимивання родючих ґрунтів, і населення вдалося до терасування земель на схилах гір. Розвинулась складна система городництва з використанням іригації, що базувалася на вирощуванні ямсу й таро. Вона стала візитівкою оригінальної канацької культури, яку ще називають «цивілізацією ямсу» через важливість цієї бульби як основного продукту харчування й у церемоніальних обмінах. За наявними даними, перші тераси виникли на південному заході Гранд-Терр близько 800 р. н. е. На момент прибуття європейців таких терас вже було сотні тисяч. На вузькому східному узбережжі люди також споруджували кам'яні греблі для утримання ґрунту.

Традиційне канацьке суспільство структурувалося, люди об'єднувались у клани (роди), групи кланів утворювали абсолютно автономні племінні об'єднання кланів під владою вождів. Всі члени племені мали спільну історію й проживали на певній території, що визнавалася іншими племінними групами. Племена мали мало контактів одне з одним, у результаті сформувалось багато мов. Археологічні дані свідчать про існування в XIV—XV ст. численних постійних поселень, що є ознакою стійкості розселення більшості груп в своїй географічній області. За деякими оцінками, чисельність населення Нової Каледонії протягом I тис. н. е. була відносно стабільною і складала близько 50 тис. осіб. Мабуть, вже був знайдений певний політичний баланс. Незважаючи на велике мовне розмаїття, утворилася мережа традиційних міжплемінних зв'язків шляхом складного переплетення родинних стосунків між кланами.

За усною традицією, в XVI—XVIII ст. до Нової Каледонії прибули окремі групи полінезійського населення з островів Волліс. Вони оселилися на півночі та півдні північного з трьох основних островів Луайоте, давши йому ім'я свого рідного острова УвеаLa population de Nouvelle-Calédonie. Maison de la Nouvelle Calédonie, 2016 .

Відкриття європейцями Перша зустріч корінного населення Нової Каледонії з білими людьми сталася 4 вересня 1774 р. Тоді корабель експедиції Джеймса Кука пристав до північно-східного узбережжя острова Нова Каледонія, в районі Баладе (Balade). Кук зі своєю командою висадився на берег, і вони пробули тут вісім днів. Місцеві жителі дуже люб'язно зустріли їх. Гірський острів нагадував Куку пейзажі Шотландії, тому він назвав нову землю «Нова Каледонія» (Каледонія — це римська назва Шотландії).

Дослідники оцінюють чисельність населення Нової Каледонії на момент прибуття Кука в понад 70 000 осіб. Більшість людей жило у внутрішніх районахDavid Stanley. South Pacific Handbook, 7th Ed. Avalon Travel Publishing, 2000, p. 715: New Caledonia History. Prehistory. ISBN 9781566911726 .

Згодом найбільший острів та інші острови архіпелагу відвідували інші європейські експедиції, зокрема Лаперуз, , , Дюмон-Дюрвіль. Вони розвідали та замалювали узбережжя архіпелагу. Проте постійного європейського населення на островах не було. До 1830-1840-х років жителі островів Меланезії мали серед мореплавців погану репутацію канібалів, тому вони намагалися їх уникати. Першими поселенцями європейського походження були авантюристи та лайдаки, які використовували природні багатства островів. Це були переважно колишні моряки, що дезертували зі своїх кораблів, або втікачі-каторжани, які шукали притулку на островах Океанії. Вони вступали в контакт з місцевими вождями, вкладали шлюби з меланезійськими жінками й зараховувались до складу племен. Так у Новій Каледонії з'явилися перші сім'ї метисів. Ці люди були добре інтегровані в місцеві суспільства, вони часто виступали як посередники між океанічними народами та європейськими торговцями.

У 1820-ті роки контакти місцевого населення з європейцями стали частішими. Спочатку чужинці складались з рибалок і китобоїв. Перші китобої з'явилися тут в 1827 році, а протягом 1841—1858 років вони створили свої бази на островах Луайоте та на північному узбережжі Гранд-Терр. Тут вони могли відпочити, запастися водою та їжею. На острові Ліфу видобували китовий жир. Згодом до них приєдналися торговці сандаловим деревом та місіонери. На островах Луайоте, острові Пен і на півдні Гранд-Терр торговці сандаловим деревом вимінювали його в місцевих жителів на скляні пляшки, чавунні горщики, тесаки та інші вироби із заліза, перли, тканини, сірники, алкоголь, вогнепальну зброю тощо. Нові речі, продукти та засоби суттєво змінили традиційний спосіб життя місцевих народів. Європейці також принесли на острови хвороби, раніше невідомі корінним жителям, і до яких вони не мали імунітету. В результаті, з початком взаємодії народів спостерігалося різке зниження чисельності корінного населення, хоча його масштаби не були документально засвідчені. Піонерами колонізації Нової Каледонії були переважно особи англо-саксонського походження.

У 1840-43 роках на острови прийшли перші протестантські та католицькі місіонери. Протестантське Лондонське місіонерське товариство розпочало свою діяльність 1840 року, коли воно відкрило свою місію на острові Пен, що на південь від Гранд-Терр. 1841 року з'явилася місія на острові Маре, а 1842 року — на острові Ліфу в групі островів Луайоте. Перші роки провідна роль у наверненні місцевих жителів на християнство належала пасторам полінезійського походження. Спустошене страшними епідеміями населення зневірилось у своїх богах і пристало до віри в «сильнішого бога». Британським місіонерам вдалося встановити свою міцну присутність. Вони покінчили з канібалізмом і полігамією, з деякими міжклановими конфліктами.

Щоб протистояти виключно протестантському впровадженню християнства, група із семи французьких католицьких місіонерів з конгрегації в грудні 1843 року прибула французьким військовим кораблем на північ острова Гранд-Терр. Початок виявився для них важким: канацька ворожість і британські протести змусили католицьку місію 1847 року залишити острови. Після повернення в 1851 році діяльність маристів була більш успішною, вони почали навертати населення за підтримки місцевих племінних вождів.

Французька колонізація

Заснування колонії

У 1853 р. Французька імперія оголосила Нову Каледонію своїм володінням, нав'язавши місцевим вождям договори про протекторат. У червні 1874 року було засноване місто Порт-де-Франс (, з 1866 р. — Нумеа), яке стало центром нових володінь. У Порт-де-Франс і в різних інших місцях були побудовані великі й малі форти. Деякі з них були призначені протистояти будь-яким можливим зовнішнім загрозам, але більшість мала забезпечувати внутрішню безпеку в колонії, захищати колоністів від атак з боку канаків. 1855 року землі Нової Каледонії були оголошені власністю французької держави. Корінні жителі тепер стали «тубільцями», й надалі вони зіткнулися з експропріацією власних земель. Канаків планувалося розселити в резерваціях, створених на землях, відведених колоніальною адміністрацією «для потреб місцевих жителів». Перша така резервація була створена 1859 року. Вже 1856 року в різних частинах Нової Каледонії серед корінного населення почали спалахувати бунти, викликані репресіями й конфіскацією земель.

До 1860 р. острови Нової Каледонії були частиною тихоокеанських володінь Франції з центром на острові Таїті, а після — стали окремою колонією. 1866 року французьким володінням були оголошені острови Луайоте.

Доба виправної колонії Надихнувшись британським прикладом успішного створення виправної колонії в Австралії, імператор Франції Наполеон III ухвалив рішення про створення аналогічного закладу в Новій Каледонії. За часи існування в'язниці (1864—1897) сюди прибуло понад 40 тис. засуджених; одночасно в колонії перебувало не більше 8 тис. в'язнів. Серед ув'язнених були засуджені як за особливо тяжкі злочини (наприклад, за вбивство або сексуальні злочини), так і за фальшивомонетництво або фальсифікацію документів тощо. Ці люди отримали по понад вісім років каторги. Злочинці, засуджені до каторги й заслання, примусово працювали на будівництві доріг і мостів, на шахтах. У 1872—1880 рр. до Нової Каледонії відправляли також політичних в'язнів. Найвідомішими серед них були чоловіки з Алжиру, засуджені за участь у Кабільському повстанні 1871 року, та учасники повстання Паризької комуни також 1871 року. Всього до Нової Каледонії відправили понад 4 тис. комунарів, серед них були Луїза Мішель та Анрі Рошфор (). На відміну від звичайних злочинців, багато комунарів були культурними особами й до них було особливе ставлення, їх тримали окремо, переважна більшість з них не підлягала примусовій праці. Ще одну категорію ув'язнених становили малолітні рецидивісти, у 1885—1897 роках їх прибуло понад 3,3 тис. осіб.