Русини́ (від літописного Наконечний Є. П., «Украдене ім'я. Чому русини стали українцями » / Передмова Я. Дашкевича.— 3-є, доп. і випр. вид. — Львів, 2001. — 400 с. — V. «Осоружний етнос» ) — народ, що становив основне населення Русі, етнонім українців до XVIII—XX ст. Донині зберігся на Закарпатті і серед емігрантів-закарпатців у США. Первісно слова «ру́син», «руси́нка» вживалися тільки в однині як похідне від форми множини «русь». Як самоназва слова «русин», «русинка» виникали в Руси-Україні та Білорусі; на відміну від Московії, де після системного фальшування історії була запроваджена нова маніпулятивна самоназва — прикметникова форма «русский». У Речі Посполитій XVI—XVIII століття назви «русини», «рутени» () вживалися на означення українців та білорусів разом (для протиставлення їх «москві», «москвинам»), або тільки щодо русинів-українців (для відрізнення їх від «литвинів» — мешканців Великого князівства Литовського). Поряд із книжним варіантом «русини» співіснувала розмовна форма «руснаки», яка найдовше зберігалася на Закарпатті та Лемківщині. У Габсбурзькій монархії «русини» () було офіційною назвою всіх її українських підданих.

Із потужним розвитком української національної свідомості самоназви «русини» на Заході та «малороси» або «руські» на Сході України були витіснені самоназвою «українці». У міжвоєнній Галичині польська влада намагалася зберегти назву «русини», щоб заперечити український характер корінного населення. Українська інтелігенція Пряшівщини тепер вживає визначення «русини-українці» для підкреслення належності лемківської гілки до всього українського народу. Натомість ідеологи так званого «політичного русинства» поширюють словосполучення «русини і українці» та впроваджують витворений ними етнонім «карпаторусини», щоб зобразити русинів-українців з Карпатського регіону окремим народом.

Значення

Похідна від Русь, на визначення людини, приналежної до Русі, руського роду, засвідчена в угодах Олега з греками 911 р. (7 разів) та Ігоря 945 р. (6 разів) у Київській Русі, згодом у Галицько-Волинській та Литово-Руській державі. Самоназва «русь» (у множині) і «русин» (в однині) — ця етнонімічна модель була типовою для Давньої Русі — України («мордва» — «мордвин», «литва» — «литвин», «чудь» — «чудин» тощо)Василь Балушок. Коли ж народився український народ? // Zn.ua. — 22 квітня 2005.

З XV ст. під польським впливом починає використовуватися у множині — русини — для позначення людей руського народу (спільна назва українців та білорусів, у тогочасному латинському написанні Rutheni або Ruteni, ). Як спільна назва українців і білорусів (балто-русинів) етнонім використовувався до XVII–XVIII ст.Універсальний словник-енциклопедія. У XIX-ХХ ст. використовувався для позначення українців.

З часів Козацької держави назва поступово замінюється на українець, українці (від Україна) або похідні від книжного терміна Малоросія (Мала Русь) назви малоросіянин, малорус, малорос використовувалась у підросійському діловодстві Російської імперії, а серед населення — руські або русини. На українських землях в межах Австро-Угорської імперії (Галичина, Буковина, Закарпаття) ця назва утримувалася до Першої світової війни, на Закарпатті до 1944 р., на Пряшівщині і Югославії на еміграції в США затрималася ця назва донині: русин, руснак, русин-українець. У «Слові о полку Ігоревім» використовується синонімічна назва русинам у множині «русичі».

Найдовше цей етнонім зберігся за українцями. В сучасності термін русини, або русини-українціОлексій Курінний. Історична чисельність та етнічна територія русинів-українців Словаччини у контексті самовизначення національної меншини (корінного народу) Віталій Моцок, Віталій Макар, Сергій Попик. Українці та українська ідентичність у сучасному світі. — Чернівці: Прут, 2005. — 400 с. зберігся також як самоназва етнографічної групи українців, що проживають на пограниччі Закарпатської України, Словаччини, Польщі, а також у Воєводині. Народи іншого етнічного походження, підлеглі Русі, називались «руські люди» або «рускіє люди», тобто «які належать Русі».

Згадки про Русь і русинів в письмових джерелах

Слов'янські джерела

У всіх давньоруських джерелах слово «русин» використовується тільки в однині:

Фрагмент тексту договору Ігоря із греками 945 (ПВЛ, 38 ; тут «грьчин» використовується в значенні мешканець Візантії', 'грек'), в якому читаємо:

аще ударить мечемъ или копьемъ, или кацемъ любо оружьемъ Русинъ Грьчина или Грьчин Русина, да того деля греха заплатить сребра литр 5, по закону рускому

Фрагмент Повісті врем'яних літ (тут «хрестианинъ» вживається в значені мешканця Візантії, «грек») :

О сем, аще кто убьет или хрестьанина русин, или хрестьянинъ русина, да умрет, идѣже аще сотворит убийство. Аще ли убежит сотворивый убийство, да аще есть домовит, да часть его, сирѣчь иже его будеть по закону, да возметь ближний убьенаго, а и жена убившаго да имѣеть, толицем же пребудеть по закону. Аще ли есть неимовит сотворивый убой и убежавъ, да держиться тяжи, дондеже обрящеться, и да умреть.

Аще ли ударит мечем, или бьеть кацѣм любо сосудомъ, за то ударение или бьенье да вдасть литръ 5 сребра по закону рускому; аще ли не имовит тако сотворивый, да вдасть елико можетъ, да соиметь съ себе и ты самыа порты, в них же ходит, да о процѣ да ротѣ ходит своею вѣрою, яко никакоже иному помощи ему, да пребывает тяжа отоле не взыскаема.

О сем, аще украдеть что любо русин у хрестьанина, или паки хрестьанинъ у русина, и ятъ будеть в том часѣ тать, егда татбу сътворит, от погубившаго что любо; аще приготовиться тать творяй, и убьенъ будеть, да не взищеться смерть его ни от хрестьанъ, ни от Руси; но паче убо да возмет свое, иже будеть погубил. Аще вдасть руцѣ свои украдый, да ят будеть тѣм же, у него же будеть украдено, и связанъ будеть, и отдасть тое, еже смѣ створити, и сотворить триичи.

в 1112 році, Ярослав Володимирович (князь новгородський), в грамоті німецьким послам, від імені всіх новгородців, встановлює правила взаємин варягів та русі: «Оже емати скотъ Варягу на Русине или Русину на Варязе, а ся его заприть, то 12 мужь послухы: идеть роте, възметь свое».

Фрагмент договору Смоленська і Полоцька з німцями (1229) :

Или Русьскыи гъсть свои тъварь дасть в дългъ в Ризе или на Гътьскомъ бере(зе) Немьчичю, а нъ дъдълженъ боудеть инемъ, Роусьскомоу же гъстьи напереде възяти. Или Немьчьскыи гъсть въ дългъ дасть Смоленьске свои тъваръ Роусиноу, аче дълженъ боудеть инемъ, Немечьскомоу гъстьи напереде възати.

Немьчичю же не льзе позвати на поле Роусина битъ ся въ Ризе и на Гътьскомь березе, Роусиноу же не льзе позвати Немьчича на поле битъся Смоленьске.

Фрагмент «Ходіння за три моря» Афанасія Нікітіна, який сам себе іменує русином. (кінець XV століття) :

А в том в Чюнерѣ ханъ у меня взял жеребца, а увѣдал, что яз не бесерменянин — русинъ.

Слов'янські джерела нового і новітнього часу У праці «Книжка» 1598 року православного полеміста Івана Вишенського, згадується «русь» як одна із самобутніх православних націй, поряд із греками, албанцями, сербами, болгарами, москвою та іншимиІван Вишенський. Книжка // Українська література XIV—XVI ст. — Київ: Наукова думка" 1988.. Назва «русин» зустрічається у творі Вишенського «Зачапка мудрого латынника з глупым русином» (1608–1609)Зачапка мудрого латынника з глупым русином // Иван Вишенский. Сочинения / Подгот. текста, ст., коммент.: И. П. Ерёмин. М.; Л., 1955..

Фрагмент думи XVII століття «Похід на Молдавію»: :Ей Іване Потоцький, королю польський.

Ти ж бо то на славній Україні п'єш, гуляєш, А об моїй ти пригоді нічого не знаєш, Що ж то ваш гетьман Хмельницький Русин, Всю мою землю волоську обрушив …

У 1613 році, що припав на внутрішні негаразди в Речі Посполитій, жорстоке й драматичне протистояння Польщі й Москви, річпосполитський політичний та літературний діяч Ян Щасний Гербурт пише «Розмисел про народ руський», де розмірковує про ймовірні причини цього становища : Але рану в серце Вітчизни нашої завдає той, хто ламає право і розриває згоду між народами, з яких складено Річ Посполиту Польську, — він Вітчизну в серце забиває. Таке й оце колотнеча, яку почали з народом руським, братами й кревними нашими, вона ніби рана в серце, котра, хоч би й найменша була, приносить смерть.

У 1620 році черкаський підстароста, князь Семен Лико так прокоментував королівський судовий позов, який було написано йому польською : ...то страхи на ляхи, а я єм русин. Видает король его мл., ж-ем русин, а позви мини по полску шлеть.

Ян Казимир Пашкевич 1621 р. записав вірш «Полска квитнет лациною…» в рукописі Великого статуту литовського першої редакції (1529), зазначивши: «Ян Казимер Пашкевич рукою властною писал. Року тисеча шестсот двадцат первого, мЂсяца августа двадцат второго дня».

Полска квитнет лациною, Литва квитнет русчизною: Без той в Полщє не пребудеш, Без сей в Литвє блазном будеш. Той Латиа єзик даєт, Та без Руси не вытрваєт. Ведзь же юж Русь, иж тва хвала: По всєм свєтє юж дойзрала, Весели ж се ты, русине, Тва слава никгды не загине.

Ласло Чопей , з передмови до «Русько-мадярського словника» (1883):

Кто знае нашого русина у Мадярскòй краинѣ, тотъ знае и то, што вòнъ себе русиномъ, руснакомъ и руснякомъ называе, а российского чоловѣка никда не говоритъ, ги за русина, ги за свого, ай ги за маскаля. У Галицѣи простый народъ и векша часть образованыхъ лемъ себе держить за русина, а не российскихъ. У 1881. роцѣ российская газета «С.-Петербургскія Вѣдомости» (203. число) помѣстила кореспонденцию, у котрòвъ алемъ што говорить галичанинъ российскому чоловѣку:

 — «Вы не русскій!» — Навѣрное, говорю, русскій. — Вы изъ Россіи? — Изъ Россіи. — Ну, вотъ и значить россіянинъ, а не русскій. Русскіе это только мы, здѣсь, въ Галиціи… Вы и говорите не по-русски, а пороссійски… Нашего языка не знаете…

Изъ вышше сказаныхъ видно, што и филологъ, и историкъ, и самъ народъ, на руськòвъ сторонѣ стоять.

Візантійські джерела Кінець VIII ст. — у Житті Стефана Сурозького згаданий русинський князь Бравлін. 861 р. — Костянтин-Кирило Філософ (майбутній творець разом з братом Мефодієм слов'янської азбуки) виявив у Криму Євангеліє і псалтир, написані «руськими письменами», і, зустрівшись з людиною, яка промовляла цією мовою, засвоїв розмовну мову і розшифрував писемність.

Західноєвропейські джерела Перші згадки про русь і русинів у різних джерелах: У «Хроніці всього світу» Мартина Бєльського (XVI ст.) засвідчено, що Святополк Моравський «тримав руські землі». Святополк «з боярином русинським» хрестили чеського князя Боржівоя. Близько 904 р., Раффельштеттенський торговий статут (Австрія) говорить про слов'ян, що приходять «з Ругіі». Дослідники досі не встановили, про яку саме «Русь» говориться в джерелі: «Ругіланд» на Дунаї, «Рюген» в Балтійському регіоні Русь-Україна.

992 р. — Хільдесґеймські аннали (XI ст.) згадане про майбутню війну польського князя Болеслава з русами. 1008—1009 роки — Бруно Кверфуртський відвідав Київ і дав опис поїздки в листі королеві Генріху II. Після поїздки до печенігів він попрямував до «пруссів» і був убитий на кордоні «Пруссії» та Русі. У «Житії Ромуальда» 1040 року Петро Даміані, цей Бруно згаданий як місіонер, що хрестив Русь. 1016 р. — англійський король Едмунд II Залізобокий був убитий, а його сини тікали від завойовника англійського престолу Кнута Великого на Русь, розповів Адам Бременський.