Істо́рія Украї́ни — історія земель сучасної України, українського народу, держави та інших її мешканців, що проживають на території України, від доісторичних часів до сьогодення.
Територію України первісні люди почали заселяти з давніх-давен (перші сліди датуються близько 1 млн років до н. е.), після чого вже її не полишали навіть в часи найбільшого просування льодовиків на південь . Територія країни належить до найперших вогнищ цивілізації та містобудування, вона входить до первісного ареалу приручення коня, винаходу колеса та освоєння перших металів людством . Різні хвилі міграції індоєвропейців до Європи та пізніші в зворотному напрямку склали підґрунтя різнобарвної картини її населення.
Поділ території на великі природні лісову й степову смуги зумовив різні форми господарювання й заклав характер подальших історичних процесів, в яких степ український завжди залишався невід'ємною складовою загальноєвразійських історичних і етноміграційних процесів у Великому степу . Грецька колонізація морського узбережжя увібрала територію України до орбіти античної цивілізації як її північний фронтир . В результаті великого переселення народів першої половини першого тисячоліття н. е. територію України заселили слов'янські племена .
Першим історичним правителем на київському престолі вважається князь Олег Віщий, тому він вважається засновником Руської держави — початок української державності, однак у ранні часи в ній була присутня значна варязька еліта, що швидко асимілювалася. На початку XI століття, українські племена консолідувалися навколо Русі, під владою Києва перебувають й різні інші народи . За правління Володимира Великого та Ярослава Мудрого проводиться християнізація держави. За Ярослава з'являється перший збірник законів — Руська Правда. Цей період відзначається розквітом та піком руської могутності . Після смерті Ярослава відбуваються процеси феодального дроблення, які були закріплені на Любецькому з'їзді 1097 року. За Володимира Мономаха та Мстислава Великого держава трималася в єдності, але після смерті Мстислава удільні князівства фактично стали незалежними . У 1237-1240 роках монгольські війська вторглися в Русь та спустошили землі Наддніпрянщині . Після цього, західне Галицько-Волинське князівство на певний час стає осередком русинської-української культури, утворивши Королівство Руське як наслідок коронації Данила Романовича .
Від Золотої Орди руські землі звільнило Велике князівство Литовське, яке, шукаючи союзників у боротьбі з Московським царством та балтійськими німцями тісно інтегрується із Польським королівством . Утворюється потужна східноєвропейська держава ранньомодерного часу — Річ Посполита , соціально-політичні процеси в якому й нагальна потреба в захисті від кочовиків на півдні призводять до появи козацтва, в епоху якого "Україна" починає застосовуватися як назва країни . Козацтво саме невдовзі стане провідною силою в процесах руйнації Речі Посполитої, становленню нової української нації, розбудові самостійної держави — Гетьманщини . Українська нація, затиснута між трьох світів, мусульманського півдня, католицької твердині на заході й нового православного центру на сході, намагається торувати власний шлях, проте понурюється у період міжусобиць, відомих як «Руїна» .
Завдяки культурному просвітництву хвилі мігрантів з Подніпров'я, що знайшли місце застосування власним талантам на Москві, остання поступово частково європеїзувалася та трансформувалася у потужну євразійську силу — Російську імперію . Ця сила за декілька століть поглинула майже усі українські етнічні землі, намагалася асимілювати їхнє населення.
Придушуючи всі спроби власної національної розбудови українців , намагається не дати іншим державам відірвати їх до власних орбіт, поєднуючи силу та підступність, перманентно нав'язує власну волю українському народові . Народові, що наприкінці XX століття виборов для себе ще один шанс бути господарем на своїй землі . Український народ продовжує боротьбу за власну незалежність .
Історичні назви українських територій
Перша засвідчена у писемних джерелах назва історичної території України — Руська земля. У X—XIII ст. цю назву вживали у двох значеннях: конкретному — на окреслення ядра політичної спільноти — Середнього Подніпров'я, і розширеному, що охоплювало усі території, які спершу підпорядковувались Києву, а згодом тяжіли до нього. Понад 400-літня традиція ототожнення себе з Руською землею не зникла і після розпаду цієї єдності. Тільки Галицько-Волинська держава, увійшовши до складу Корони Польської як особистий домен короля, офіційно іменувалася з першої третини XV ст. Руським воєводством.
Константинопольський патріархат задля розпізнання нового — московського і старого — київського святительських церковних осередків у першій половині XIV ст. вперше почав вживати поняття Micra Rosia (Мала Росія)‚ на відміну від Megale Rosia (Велика Росія). У церковно-адміністративному значенні поняття Мала Росія вживав Константинополь для позначення українських єпархій. З константинопольських грамот цей вислів в останній чверті XIV ст. перейшов до церковного письменства як урочистий синонім українського православного простору Польщі та Литовського князівства, а з кінця XVII — початку XVIII ст. став ототожнюватися з територією Козацької держави, аж врешті офіційно замінив її попередню назву (Україна).
На західноєвропейських географічних мапах зе́млі колишніх північно-східних князівств послідовно позначалися як Moscovia. Натомість терени колишніх Чернігівського, Київського і Галицько-Волинського князівств, ототожнювані з первісною, материнською Руссю, завжди позначені як Russia чи Ruthenia (з XVI ст. — також Roxolania).
Паралельно у внутрішньому вжитку з XVI ст., а особливо після укладення Люблінської унії 1569 р. нарівні зі словом Русь починають дедалі активніше вживати поняття Україна (саме ця назва зустрічається також у деяких іноземних документах — наприклад, у списках студентів Сорбонни). Характерно, що, як колись у княжі часи — Руська земля, слово Україна вживали у двох значеннях: конкретно-географічному — на означення Подніпров'я, і розширеному — як синонім усього українського простору.
Остаточно і юридично назва Україна закріпилася на початку XX століття за часів УНР.
Доісторичний період
Кам'яна доба
Палеоліт (1,5 млн — 11 тис. років тому). Перші люди на території сучасної України з'явилися в епоху раннього палеоліту, так звану ашельську добу, понад 900—800 тис. років тому. Найдавніша стоянка первісної людини на території України, Королево-1 на Закарпатті, віком від 1 млн років (гюнцьке зледеніння). У верхніх шарах пізнього палеоліту сліди культури ашель і мустьє. Останнє палеолітичне поселення існувало тут на початку вюрмського зледеніння — близько 50 тис. років тому. Заселення відбувалося із заходу на схід, кількаразовими хвилями, і тривало до 100 тис. років тому. Знаряддя праці цих людей, у яких археологи вбачають пітекантропів, виявлено окрім Закарпаття також на Наддністрянщині, Житомирщині, Донбасі та в Криму. Проте викопних решток пітекантропів не знайдено. Антропогенез проходив в умовах періодичних зледенінь: гюнцького, міндельського, ріського (максимальне, льодовик доходив до умовної лінії Дніпро — Львів) і вюрмського, які формували природні зони України: тундру, лісостеп і степ.
У середньому палеоліті, у так звану мустьєрську добу, що тривала 100—35 тис. років тому, територію України займали неандертальці. Дослідники виявили понад 300 стоянок і поховань цих людей, переважно у гірських районах Закарпаття, Прикарпаття, Надпоріжжя, ряд стоянок в печерах східної частини Кримських гір — Киїк-Коба, Пролом I, Буран-Кая III, Вовчий Грот. На стоянці Молодове на Дністрі була знайдена лопатка мамонта з малюнками на ній.
Люди сучасного типу, Homo sapiens sapiens, або кроманьйонці, сформувалися у період верхнього палеоліту, понад 40—35 тис. років тому. На теренах України мешкали представники європеоїдної раси, які витіснили неандертальців. Кроманьйонці мали примітивну родову організацію і були суспільством мисливців-збирачів. Археологи знайшли близько 800 пам'яток цих людей в Україні і виділяють їх у закарпатську, дністровську, волинську, середньодніпровську та степову групи. На сході країни визначною пам'яткою пізнього палеоліту слугують перші петрогліфи Кам'яної Могили (останець часів Сарматського моря), це місце було культовим центром кроманьйонців степової зони. Відомі стоянки часів пізнього палеоліту на території України: Мізин (на правому березі Десни), Межиріч (Черкащина), Кирилівська (у межах Києва). У цей час люди призвичаїлись використовувати природні джерела вогню, пізніше навчились видобувати його самостійно, виготовляти одяг, облаштовувати штучні житла. Форма господарювання була привласнювальною (збиральництво, мисливство). Формуються найфундаментальніші основи сучасної суспільної організації, зароджуються перші вірування, первісне мистецтво.
Мезоліт (11-8 тис. років тому). Період збігся з таненням льодовика та початком нової геологічної доби — голоцену. Загальне потепління сприяло збільшенню кількості населення. Апогей розвитку мисливського господарства. Зникнення льодовикової фауни внаслідок комплексу факторів (від кліматичних змін до прямого винищення людиною) призводить до остаточної кризи палеолітичних засобів мисливства. У цей період людина одомашнила собаку, винайшла лук і рибальське знаряддя. Замість колективного полювання на стадних тварин ця справа стає індивідуальною. Відбувається загальна індивідуалізація способу життя, побутове виокремлення родин від спільного роду. Одночасно відбувався поступовий перехід від кочового до осілого життя. Формувались перші територіальні громади. Середня очікувана тривалість життя збільшилась від 20-25 років до 35. У цей час на території сучасної України відбувається поширення мікролітів. В Україні виявлено понад 300 мезолітичних місцезнаходжень, які класифікують у південно-степову та полісько-лісостепову культурно-територіальні зони. Криза привласнюваного мезолітичного господарства поступово змусила людей взятися за відтворювальні форми господарювання.
Неоліт (8-6 тис. років тому). Відбувається неолітична революція (термін запропоновано Гордоном Чайльдом) — перехід від привласнювального господарства (полювання, збиральництво) до відтворюючого (тваринництво, землеробство). Населення переходить до осілого способу життя, винаходить кераміку (що посіла важливе місце в поліпшенні засобів приготування й зберігання їжі), займається землеробством і скотарством (одомашнено більшість сучасних свійських тварин), що через нерівномірність географічних умов призводить до територіального поділу праці й розвитку торгівлі. З'являється ремісництво (особливо плетіння, на основі якого в деяких груп населення виникло ткацтво) і прошарок людей-організаторів з яких викристалізовується з часом аристократія. Стабілізувався ландшафтний поділ України на лісову, лісостепову і степову зони, утворився гумусний покрив землі. Неолітичні культури України формувалися під впливом досягнень осередків Близького Сходу, які імпортувалися переважно через Балканський півострів і Подунав'я. До цього часу відноситься буго-дністровська культура.
Початок доби металів Енеоліт, або мідна доба (7-5 тис. років тому).