Лютеранство в Україні — християнська деномінація в Україні, що об'єднує вірян-лютеран. Як течія протестантизму відома на українських землях від XVI ст. Нині представлена трьома основними церквами, що діють в Україні: Українською Лютеранською Церквою, Німецькою Євангелічно-Лютеранською Церквою і Синодом Євангелічно-Лютеранських Церков України.
Історія Перші громади Відомо, що вже з XIII ст. українські землі, зокрема, Сяноччина, Холмщина, пізніше Волинь і Галичина, підтримували міцні торговельні зв'язки з князівствами Священної Римської імперії. Король Казимир проводив політику, орієнтовану на Священну Римську імперію, тому залучав до розвитку Королівства Русі вихідців зі Священної Римської імперії. Успадкував цю подібну політику намісник Галичини Володислав Опольський.
Першою організаційно оформленою нововірчою течією в Україні стало лютеранство, що з'являється у 30-40-х роках XVI ст. Хоча до того часу зафіксовано існування інших протестантських осередків, якихось даних стосовно їхнього членства та характеру діяльності не збереглося. Йдеться, зокрема, про громаду анабаптистів, яка у 1536 існувала у Володимирі-Волинському. Зустрічаємо відомості про гуситів у колі Яна Спитка з Мельштина — володаря селищ і містечок в Галичині.
1539 року у Вільнюсі відкрилася школа на 50 учнів при лютеранській громаді, ректором якої був Авраам Кульва (Кульветіс), литовець, колишній ксьондз, згодом доктор церковного і державного права, слухач Краківського та Сієнського (в Італії) університетів, близько знайомий з Філіпом Меланхтоном і гуманістом з Нідерландів Еразмом Ротердамським. Після едикту польського короля Сиґізмунда I проти лютеран у 1542 р. Кульва еміґрує з Литви, а на його місце прибуває новий проповідник — Ян Вінклер, котрий пропаґує лютеранство ще з більшою енергією. Вінклер знаходить заможного патрона, віленського купця Івана Морштина, в будинку якого засновує новий збір (синонім кірхи або ширше — протестантської громади у польсько-литовських землях) та школу, звідки через декілька років виходить 60 учнів. Андрій Венгерський, пізніші польські й німецькі автори наводять цілу низку імен лютеранських проповідників, добре відомих у XVI та XVII ст. в усій Речі Посполитій: Станіслав Рапеґелан, Георгій Мартін Московідій, Мартін Глосса, брати Глічнери, колишній домініканець Андрій Самуель та інші.
Центрами лютеранських впливів на Україну були також Краків і Люблін, з яких дисидентська пропаганда спрямовувалася у Холмщину, Підляшшя та Галичину. На відміну від північних земель Польського Королівства, лютеранство в Україні не мало успіху, оскільки поширювалося переважно серед німців.
Особливості Лютеранська церква прагнула активного впливу на корінне населення польсько-литовської держави. Це засвідчує факт відкриття пруським князем Альбрехтом відділення для учнів з Польщі, Литви і Русі у лютеранському Кролевецькому університеті, і систематичні відвідування слов'янською молоддю інших лютеранських центрів Європи, насамперед Віттенберґа (тут «у 1530-х роках вчилися студенти Poloni, Rutheni або такі, що подавали про себе, що вони з ех Russia, отже, що були українці та білоруси» ), і влаштування шведським королем Густавом Адольфом Вазою друкарні у Стокгольмі, де у 1562 р. побачив світ «Катехизис» Мартіна Лютера руською мовою.
Католицька і православна опозиція Зростаюча пропагандистська активність лютеран непокоїла католицьку церкву. В першій половині XVI ст. польський уряд вдається до низки державних заборон щодо коронних та українських земель. Йдеться, зокрема, про численні едикти проти ввезення, продажу і купівлі лютеранських творів. Якщо за едиктом 1520 р. за це передбачалися конфіскація майна і вигнання з держави, то за едиктом 1523 р. — спалення всієї власності нововіра і навіть його страта. У 1525 р. тільки у Кракові засуджено 16 осіб «за визнання засад Лютера», впродовж першої половини XVI ст. — понад 60 осіб. За розповсюдження лютеранської літератури були ув'язнені друкарі та викладачі шкіл Бартоломей, Матвій, Міхал і Петро (прізвища не збереглися), звинувачені у єресі відомі друкарі Ієронім Вієтор та Філіпп Вінклер. Однак кількість прихильників лютеранства збільшувалася. У 1523, 1527, 1530 роках і пізніше скликаються синоди, що розробляють заходи, спрямовані на «приборкання єретиків і самої єресі» .
Найбільших клопотів урядові та церкві завдавав Краківський університет, який в середині XVI ст. став головним центром релігійного вільнодумства. Серед його викладачів і студентів було чимало прихильників нововірства, розповсюджувачів дисидентської літератури. Один із перших — професор мов Вавржинек (Лаврентій) Корвін Неофорензіс. Ще два викладачі — доцент Ян з Козьмінків і бакалавр Лаврентій з Пражниць (за свою діяльність отримав прізвисько Дискордія, тобто Розбрат) увійшли в коло катехизаторів Сиґізмунда I та його сина, майбутнього короля Сиґізмунда-Авґуста. Приїхавши з останнім у Вільно, вони стають активними діячами місцевого протестантського осередку, авторами полемічних латиномовних творів. З кінця XVI ст. провідним діячем лютеранського руху в усій польсько-литовській державі стає Еразм Ґлічнер (1528–1603), енергійний проповідник, плідний літератор, реформатор шкільної освіти.
Перебував у Речі Посполитій і відомий в Європі місіонер П'єтро Верджеріо (Петро Вергерій). Колишній католицький єпископ у Капо д'Істрії та папський нунцій на Ауґсбурзькому сеймі (1530), згодом — палкий прихильник Лютера, Вергерій у 1556 р. приїхав до Польщі. Він проводив літературну полеміку з тодішнім папським нунцієм Антоніо Ліппомано та кардиналом Станіславом Гозієм, активно пропаґуючи ідею національного церковного собору з участю всіх християнських течій у країні. Ця ідея у XVI ст., як відомо, охопила частину католицької верхівки, що під впливом національно-визвольних рухів у Центральній Європі, а також реформаційних гасел політичної й духовної свободи прагнула створення не залежної від папського престолу католицької церкви, яка б усупереч проімперській політиці Риму проводила діяльність в інтересах польської шляхти. Відгомін ідеї, а через неї — загальноєвропейських національно-визвольних процесів, відчувався у середовищі частини української православної ієрархії, котра мріяла про міцну національну церкву.
Діячі Цікава постать у лютеранському середовищі Речі Посполитої — Ян Секлюціан (1510/1515-1578), доктор теології Лейпцизької та професор Кролевецької академій. За одними даними, народився у Бидгощі, за іншими — у Секлюках в Галичині . Його перу належать біблійні, теологічні й літературні твори, написані, на відміну від більшості ранніх лютеранських видань, польською мовою. Власне, якраз Секлюціан одним із перших зробив польський переклад Нового Заповіту (побачив світ у Кролівці, 1551) і збірник протестантських канціоналів («Пісні християнські давніші та нові», там само, 1559). У 1556 р. Секлюціан видав за своїм редагуванням «Постиллу польську домашню» — збірник понад дев'яноста морально-повчальних оповідань (казань) на євангельські сюжети, що написав Григорій Оршак (бл. 1520–1567).
Жанр постилли був надзвичайно популярним у біблійній освіті пізнього Середньовіччя. Він популяризував церковні проповіді, що проголошували після літургії, та пояснював зміст використаних у ній уривків Святого Письма. Спрямована на краще засвоєння біблійного матеріалу, постилла у протестантизмі набула особливої ваги. В першій половині XVI ст. у Речі Посполитій було відомо близько ста постилл . У православних землях Великого князівства Литовського, а згодом Речі Посполитої цю функцію виконували також учительні Євангелія, рукописні збірки яких з'являються у XVI–XVII ст. в різних (переважно західних) регіонах України. На сьогодні знайдено близько сімдесяти учительних Євангелій українсько-білоруського походження, серед яких є збірки, що мають виразне протестантське спрямування. Частина з них написана руською мовою, наближеною до народної. Отже, крім освітнього значення, цей біблійно-популярний жанр сприяв впровадженню національної мови, її включенню до системи релігійної пропаганди і культури.
Стосовно постилли Оршака і Секлюціана, то вона була написана такою чистою мовою, що подекуди перевищувала тодішні взірці польської католицької літератури, наприклад, твори «златоустого» Петра Скарги. У умовах, коли мирянам забороняли самостійно читати Біблію, подібна діяльність протестантів мала певний вплив і могла викликати симпатії не тільки польського населення. Адже польська мова у XVI ст. була досить уживаною в Україні.
Ян Секлюціан відомий не лише релігійними творами (а він був плідним автором: окрім згаданих праць, видав польський переклад «Катехизису» Лютера, теологічний твір «Християнська наука», коментарі до Послань апостолів, полемічні брошури, збірки молитов тощо), а й науковими. У 1551 р. разом із своїм перекладом Нового Заповіту він опублікував підручник з польської орфографії*, працю «Економія або господарство» (Краків, 1545). Видавав і популяризував твори Миколая Рея та Еразма Роттердамського. У зверненні до маґістрату Кролівця з клопотанням професорської стипендії Секлюціан запевняв, що його «друки широко відомі в цілій Польщі, Русі, Мазовії та Литві і мають багатьох прихильників». І хоча це твердження можна сприймати з певною обережністю*, вплив лютеранської пропаганди на місцеве населення України — факт очевидний. Так, на початку 50-х років XVI ст. перемиський шляхтич Христофор Пілецький відкрив кірху у своєму маєтку в містечку Ланьцуті. Його приклад наслідували ще три шляхтичі-сусіди, а якийсь проповідник намовляв Юрія Язловецького, воєводу руського, вигнати домініканців з Червонограду (на Поділлі) й у їхньому монастирі відкрити лютеранський збір. У 50-60-х роках сповідував лютеранство (до переходу в аріанство) Станіслав Лютомирський, автор польськомовного «Визнання віри християнської», колишній перемиський канонік.
За реєстром протестантських осередків в Україні XVI–XVII ст., складеним М. Грушевським, лютеранські громади діяли у Львові (однак є «тільки глуха згадка»)**, Венгрові, Мордах, Нурці та Найдорфі на Берестейщині, Язлівці на Поділлі . Членами цих зборів (окрім, звичайно, самих патронів та їх родичів-однодумців) обов'язково ставали усі підлеглі й холопи пана-нововіра. Середньовічний принцип — «чия країна, того і віра» — на теренах України мав свою вітчизняну конкретизацію — право патронату, що було основою для юридичного й економічного підпорядкування церкви світському господареві.
Наприкінці XIX ст. знайдено нові праці, видані Секлюціаном. Серед них — віршований діалог польського ксьондза з руським священиком (і хоча його авторство викликало дискусію, однак, як зазначає Грушевський, твір через це не перестає бути цікавим). У діалозі подано актуальні міжконфесійні суперечки щодо целібату, чистилища, примату Риму, форми євхаристії, молитви до святих тощо. Там, де лютеранське сповідання виявляло рудиментарну спорідненість з католицьким, «вигравав» ксьондз; де автор діалогу згоджувався з православною доктриною, перемагав священик. Там, де лютеранство виступало як цілком відмінна релігійна модель, і ксьондзу, і священикові доводилося визнавати повну безпорадність . Написаний у протестантському дусі, твір, проте, недвозначно спрямований на православного читача, оскільки у суперництві ксьондза і священика моральна перевага залишалася за останнім***. Отже, відчувалася явна прихильність автора передусім до руської, тобто православної, віри аніж до римської. Ця прихильність, загалом, була важливою особливістю протестантського руху в Україні, що у протиборстві з католицизмом шукав союзництва у православному середовищі.