Іва́н Оста́пович Виго́вський, ім'я при народженні — Іва́н Оста́пович Лу́чич-Виго́вський гербу Абданк (бл. 1608, Овруч, Річ Посполита — , Вільховець, Правобережжя) — український військовий, політичний і державний діяч, генеральний писар Війська Запорозького (1650–1657), гетьман Війська Запорозького та другий очільник Гетьманщини (1657–1659). Ідейний натхненник об'єднання козацької України із Річчю Посполитою, підписант Гадяцького договору, великий гетьман Великого князівства Руського у складі єдиної держави трьох народів (1658–1659), пізніше — воєвода київський (1659–1664).
Походив із православного шляхетського роду. Як і більшість українських гетьманів, здобув хорошу вищу освіту (щоправда, достеменно невідомо де саме — у Київській братській школі чи Києво-Могилянському колегіумі). Після завершення навчання працював у київському і луцькому судах, був намісником луцького старости. Згодом вступив до кварцяного війська Речі Посполитої, де дослужився до звання ротмістра.
На початку Хмельниччини брав участь у битві під Жовтими Водами на боці польських військ. Під час неї потрапив до кримськотатарського полону, з якого тричі намагався втекти, проте щоразу невдало. Зрештою, був викуплений Богданом Хмельницьким, після чого присягнув останньому на вірність та перейшов до нього на службу. Працював особистим писарем гетьмана, а в 1650 році обійняв посаду генерального писаря Війська Запорозького, перебуваючи на якій сформував і фактично очолив козацький уряд — Генеральну військову канцелярію.
Брав безпосередню участь у битвах при Пилявцях (1648), під Збаражем та Зборовом (1649), Берестечком (1651), Батогом (1652), Жванцем (1653), Охматовом та Львовом (1655). Особисто займався розробкою та був присутнім при укладанні Зборівського, Білоцерківського та Переяславського договорів.
З квітня 1657 року, коли Богдан Хмельницький тяжко занедужав, а пізніше й помер, перебував у статусі опікуна малолітнього Юрія та фактично правив як регент. Того ж року обраний на Чигиринській раді новим гетьманом до повноліття Юрія, а невдовзі — наново переобраний на Корсунській раді.
Перебуваючи на посаді гетьмана, вирішив змінити вектор розвитку України і виступив за поновлення союзу з Річчю Посполитою замість продовження співпраці з Московією. Через це нажив чимало недругів, першочергово — серед козаків Запорозької Січі та Полтавського полку, а також представників царського уряду, які спільними зусиллями спробували скинути Виговського. Однак 31 травня 1658 року він зумів розбити заколотників і жорстоко покарав полтавську старшину, проте так і не зміг спинити подальші виступи опозиції, що поклало початок Руїні.
В умовах загрози початку війни з Московією, яка виступила на боці антигетьманських сил, у вересні 1658 року уклав Гадяцький договір із Польщею, за яким козацька Україна перетворювалася на Велике князівство Руське — третю федеративну складову оновленої Речі Посполитої. Цим же договором Виговський проголошувався гетьманом новоствореного князівства (безпосереднім правителем якого мав стати польський король) і водночас чигиринським старостою. Проте повноцінно реалізувати угоду так і не вдалося через початок війни з Московією. Річ Посполита Трьох Народів так і не відбулася, адже до влади прийшов Юрій Хмельницький, а Гетьманщина залишилася під впливом царського уряду до 1660 року, коли відбулася знаменита Слободищенська битва.
Під час козацько-московської війни 1658—1659 років, яка розпочалася через бажання царя зберегти вплив на Україну після підписання нею Гадяцького договору, Виговський вщент розбив московитів у битві під Конотопом з допомогою кримського хана Мехмеда IV, а також здобув декілька інших важливих перемог. Проте поступово гетьман усе більше втрачав підтримку власного ж оточення через бажання об'єднання з учорашнім ворогом. У вересні 1659 року передав булаву Юрієві Хмельницькому, після чого виїхав до Речі Посполитої.
Більшість подальшого життя провів на Волині та Галичині, певний час обіймав посаду київського воєводи. У 1660 році взяв участь у Чуднівській кампанії на боці польського війська.
У 1663 році, коли про зречення булави оголосив Юрій Хмельницький, Виговський намагався повернутися до влади, але програв політичну конкуренцію Павлу Тетері. Після цього став одним із таємних співорганізаторів антипольського повстання, що спалахнуло в 1664 році на Правобережній Україні під проводом Дмитра Сулими, через що був заарештований поляками і страчений у ніч з 16 (26) на 17 (27) березня поблизу села Вільховець.
Життєпис
Молоді роки
Іван Виговський народився близько 1608 року в українській православній шляхетській родині Лучичів-Виговських, родове гніздо якої було у Вигові (тоді — Зауської волості Київського воєводства, нині — Коростенського району Житомирської області). Батько майбутнього гетьмана Остап (Остафій) Виговський служив у київського митрополита Петра Могили — видатного церковного і культурного діяча України та Молдови. Джерела вказують, що О. Виговський мав у своїй власності містечко Гоголів на землях сучасної Київщини, де, можливо, й народився майбутній генеральний писар і гетьман. Остап Виговський підтримував міцні зв'язки з Адамом Киселем, котрий активно боровся у першій половині XVII століття проти дискримінації православної церкви. Пізніше, у роки Національно-визвольної війни українського народу середини XVII століття, Остап Виговський осів у Києві, де став намісником Київського замку. Він мав чотирьох дорослих синів — Івана, Данила, Костянтина, Федора та дочку Тетяну. Після поразки І. Виговського й ліквідації Москвою української незалежності, до Сибіру було відправлено більшість його родичів. Остап Виговський мав двох братів — козацького полковника Василя і сотника Самійла Виговських.
Про молоді літá майбутнього гетьмана майже нічого не відомо. Він здобув добру освіту, ймовірно, у Київській братській школі або Києво-Могилянському колегіумі, чудово володів, крім рідної української мови, ще й церковнослов'янською, польською, латинською, непогано знав російську мову, був вмілим каліграфом. Згідно із Самійлом Величком Виговський був «вивчений вільним наукам, славився за дотепного і вправного у писарських справах». Невипадково він пізніше виступав як покровитель вище згаданого колегіуму, підкреслював своє знайомство з Теодосієм Софоновичем — ректором Києво-Могилянського колегіуму в 1653-1655 роках, ігуменом Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря у 1655-1672 роках, письменником, теологом та істориком. Не було випадковістю й те, що в ході розвитку українсько-московських відносин саме Виговському на його прохання патріарх Никон надсилав книги, а також священні посудини і ризи. З листа Виговського до Никона від 22 серпня 1653 року довідуємося, що останні були йому потрібні для Свято-Троїцької церкви у Чигиринському монастирі, яку генеральний писар збудував своїм коштом.
Свою військову кар'єру Виговський розпочав «товаришем» у кварцяному війську Речі Посполитої, з якого складався кістяк польської армії. У роки правління короля Владислава IV (1632-1648) Виговський відзначився у боротьбі проти «неприятеля святого Хреста Господного», тобто — османсько-ногайсько-татарської агресії. У 1638 році він став писарем при Яцекові Шемберкові — комісарові Речі Посполитої над Військом Запорозьким у 1638-1648 роках. Очевидно, тоді ж Виговський познайомився та увійшов у тісніші контакти з Богданом Хмельницьким — тодішнім генеральним писарем Війська Запорозького. Принаймні вони зустрічалися під час переговорів на Масловому Ставу (нині село Маслівка).
Іван Виговський був спочатку ротмістром кварцяного війська і в складі авангарду карателів, очолюваного Стефаном Потоцьким, брав участь у битві під Жовтими Водами. У вирішальний момент бою біля Княжих Байраків (16 травня 1648) він бився хоробро, після втрати коня пішо, але поранений знепритомнівМицик Ю. Іван Виговський // Володарі гетьманської булави… — С. 195. і потрапив у полон. Тричі він тікав, але невдало, й тоді його прикували до гармати. Бранця врятував Богдан Хмельницький, котрий викупив його в хана Ісляма III Ґерая за коня. Тоді Виговський дав гетьману присягу вірно йому служити і додержав її.
Військовий писар
Спочатку став особистим писарем гетьмана та ймовірно, супроводжував Богдана Хмельницького у переможному поході 1648 року. Під час облоги Львова, Хмельницький послав Виговського до трансильванського князя Юрія II Ракоці, про що згадував сам гетьман у своєму листі від 27 листопада 1648. Завдання цієї місії полягало в укладенні союзу. Це було перше українське посольство до Трансильванії, й надалі справа таки дійде до союзу з нею (1656). Будучи спочатку особистим писарем гетьмана, Виговський швидко здобуває авторитет і робить блискучу кар'єру. Брав участь й у кампанії 1649 року. Тоді він став головним поряд з гетьманом упорядником «Реєстру Війська Запорозького 1649 — початку 1650 років». Цей же документ згадує про Виговського вже як про генерального писаря. Новий генеральний писар виступає навіть як співавтор деяких важливих універсалів Богдана Хмельницького, нерідко сам пише їх з волі гетьмана.
За короткий час Виговський створив потужну та високоефективну Генеральну канцелярію. Ця установа була по суті Міністерством закордонних справ і одночасно — внутрішніх. Вона стала тим самим генератором, який згідно з волею гетьмана й ради Війська Запорозького приводив у рух численні привідні пасѝ державної машини. Сюди надходила військово-політична інформація з усіх кінців України і зарубіжних держав, тут приймалися та звідси відправлялися численні посольства, ухвалювалися важливі рішення, котрі поруч з військовими перемогами визначали долю України. Щоб створити таку потужну державну машину й керувати нею, потрібний був величезний талант адміністратора та політика.
Уряд генерального писаря зусиллями Виговського був піднесений до другого після гетьмана, і не випадково західні джерела називають з цього моменту генеральних писарів канцлерами. Хоча склад та механізм функціонування Генеральної канцелярії й донині залишаються недостатньо вивченими, однак можна назвати тих, хто були найближчими співробітниками Виговського. Це М. Гунашевський, про якого вже говорилося, Силуян Мужиловський, шляхтич Соболь, білорус Ярмолович, П'ясецький, ймовірно, Федір Погорецький, Захар Шуйкевич — майбутній генеральний писар Лівобережної Гетьманщини у 60-х і 80-90-х роках XVII століття. Джерела вказують на те, що в Генеральній канцелярії працювали 12 шляхтичів, котрі перейшли на бік повстанців, але на ім'я називають лише одного. Залучали до виконання дипломатичних місій також іноземців, наприклад, грека Івана Мануйлова та серба Василя Данилова. Залучав Виговський до таких місій і свого батька й братів, навіть слуг та челядників.