Canis lupus lupus (Євразійський вовк або звичайний вовк) — номінативний підвид сірого вовка, поширений в Європі та Азії. Був розповсюджений по всій Євразії до початку Середньовіччя. Крім значної кількості палеонтологічних знахідок, про колишню чисельність цього виду свідчить також наявність кількох слів зі значенням «вовк» в індоєвропейських мовах, що вказує на його важливу роль у культурі стародавніх народів.Gamkrelidze, T. V. & Ivanov, V. V. (1995), Indo-European and the Indo-Europeans: A Reconstruction and Historical Analysis of a Proto-Language and Proto-Culture, Walter de Gruyter, pp. 413-417, У балтійських, кельтських, слов’янських, тюркських, давньогрецьких, римських, дакійських і фракійських культурах вовк посідав почесне місце, тоді як у ранніх германських племен мав суперечливу репутацію, поєднуючи образ захисника та символу загрози.
Євразійський вовк є найбільшим підвидом сірого вовка Старого Світу. Середня маса тіла дорослих особин у Європі становить близько 39 кг, проте траплялися надзвичайно великі вовки вагою 69–79 кг, залежно від регіону.Heptner, V. G. & Naumov, N. P. (1998) Mammals of the Soviet Union Vol.II Part 1a, SIRENIA AND CARNIVORA (Sea cows; Wolves and Bears), Science Publishers, Inc. USA., pp. 184-187, Miller, G. S. (1912), Catalogue of the mammals of Western Europe (Europe exclusive of Russia) in the collection of the British museum, London, Printed by order of the Trustees of the British Museum, pp. 313-314 Хутро відносно коротке та жорстке,Mech, L. David (1981), The Wolf: The Ecology and Behaviour of an Endangered Species, University of Minnesota Press, p. 354, ISBN 0-8166-1026-6 переважно рудо-бурого кольору, із білою ділянкою на горлі, яка лише частково простягається до щік. Чорні, білі та особини зустрічаються рідко і, як правило, є результатом гібридизації вовків із собаками.Heptner, V. G. & Naumov, N. P. (1998) Mammals of the Soviet Union Vol.II Part 1a, SIRENIA AND CARNIVORA (Sea cows; Wolves and Bears), Science Publishers, Inc. USA., pp. 166, Згідно з дослідженнями етолога , виття євразійського вовка є довшим і мелодійнішим, ніж у північноамериканських підвидів, виття яких гучніше і має більш виражений наголос на першому складі.Zimen, E. (1981), The Wolf: His Place in the Natural World, Souvenir Press, p. 73,
У регіонах із високою щільністю населення євразійські вовки часто живляться свійськими тваринами та відходами людської діяльності. Попри це, в Росії та гірських районах Східної Європи їхнім основним кормом залишаються дикі копитні: лось, олень благородний, сарна європейська та дикий кабан. Також у раціон входять північний олень, архар, муфлон, зубр, сайга, козерог, серна, дикі кози, лань і кабарга.Peterson, R. O. & Ciucci, P. (2003), "The Wolf as a Carnivore", in Wolves: Behavior, Ecology, and Conservation, edited by L. David Mech and Luigi Boitani, pp. 104-130, Chicago: University Press
Фізичний опис
Статура Описуючи північноамериканських вовків, натураліст використовував європейських вовків як основу для порівняння та підсумував відмінності між цими двома формами так:
«Голова європейського вовка вужча й поступово звужується, утворюючи морду, що розташована на одній лінії з чолом. Вуха розташовані вище й дещо ближче одне до одного; їхня довжина перевищує відстань між слуховим отвором і оком. Поперек у нього стрункіший, ноги довші, лапи вужчі, а хвіст рідше вкритий шерстю. Коротші вуха, ширше чоло та товстіша морда американського вовка, разом із густішим волоссям за щоками, надають йому зовнішності, подібнішої до добродушного вигляду ескімоського собаки, ніж до підступного вигляду європейського вовка.»Richardson, John & Swainson, William. Fauna boreali-americana, or, The zoology of the northern parts of British America: containing descriptions of the objects of natural history collected on the late northern land expeditions, under command of Captain Sir John Franklin, R.N., Jay Murray, 1829
Розміри Розміри євразійських вовків залежать від географічного ареалу: тварини, що мешкають у Росії та Скандинавії, зазвичай більші, ніж вовки Західної Європи.Jardine, William. The Naturalists Library, Mammalia, Vol. IX: Dogs. Edinburgh: W.H. Lizars, 1839. Теодор Рузвельт порівнював їх із великими вовками північного заходу Монтани та Вашингтона. Дорослі вовки з території Росії мають довжину тіла 105–160 см, висоту в плечах 80–85 см і середню маса тіла 32–50 кг. Максимальна зареєстрована вага становила 69–80 кг. Найбільшим із відомих євразійських вовків убито після Другої світової війни в Кобеляцькому районі Полтавської області Української РСР; його вага становила 86 кг. Існують повідомлення про ще більших особин вагою 92–96 кг, зафіксованих в Україні, хоча обставини їх зважування залишаються невідомими. Хоча за розмірами вовки центральної Росії подібні до інших європейських популяцій, шведські та норвезькі вовки мають міцнішу статуру та ширші плечі. Найбільший вовк, убитий в Румунії, важив 72 кг. У італійських вовків, якщо не враховувати хвіст, довжина тіла становить 110–148 см, висота в плечах — 50–70 см, маса самців — 25–35 кг, зрідка до 45 кг.. Вимерлі британські вовки, за наявними даними, досягали розмірів, подібних до арктичних вовків.Owen, R., A history of British fossil mammals, and birds, J. Van Voorst, 1846
Зникнення
Організоване винищення вовків у Північній Європі розпочалося ще в Середньовіччі і тривало до кінця XIX століття. В Англії переслідування вовків регулювалося законодавчо — останнього вовка було вбито наприкінці XV століття, за правління Генріха VII. У Шотландії вовки протрималися довше, знаходячи притулок у великих лісових масивах, які згодом були вирубані або спалені. Відомо, що вовки зберігалися у лісах і до 1684 року. Винищення вовків в Ірландії відбувалося за схожим сценарієм — останнього вовка, за припущеннями, вбито в 1786 році. У Швеції винагороду за вбитого вовка запровадили ще в 1647 році, після того як зникнення лосів і північних оленів змусило вовків нападати на свійську худобу. Саами проводили організовані облави для знищення вовків в північній Швеції. До 1960 року вовки в країні майже повністю зникли — цьому сприяло використання снігоходів під час полювання. Останнього шведського вовка вбито в 1966 році. У Данії сірого вовка повністю винищено в 1772 році, а останнього норвезького вовка вбито в 1973 році. У Фінляндії популяція вовків у XX столітті майже зникла, попри регулярні міграції тварин із території Росії. До 1900 року вовки траплялися лише у північних та східних регіонах країни, однак після Другої світової війни їхня чисельність дещо зросла.Fritts, S. H., et al. (2003), "Wolves and humans", in Wolves: Behavior, ecology and conservation, eds. L. D. Mech, and L. Boitani, pp. 289–316, Chicago, Illinois: University of Chicago Press До 2005 року популяція сягнула близько 250 особин, але вже до 2013 року скоротилася до рівня середини 1990-х — приблизно 140 особин, попри державні заходи з підтримання відтворення. На початку 2016 року чисельність вовків у Фінляндії оцінювалася у 300–350 особин.
У Центральній Європі чисельність вовків різко скоротилася на початку XIX століття внаслідок організованих полювань і зменшення популяцій диких копитних. У Баварії останнього вовка вбито в 1847 році, а у сточищі Рейну вид повністю зник до 1899 року. У Швейцарії вовки майже зникли ще до кінця XIX століття. У 1934 році в нацистській Німеччині запроваджено перше законодавство, яке регулювало охорону вовків. Останній дикий вовк, убитий на території сучасної Німеччини до 1945 року, був так званий «Сабродський тигр», якого застрелили поблизу Гойєрсверди в Лужиці (тоді — Нижня Сілезія) в 1904 році. На початок XXI століття вовки повернулися до цього регіону.
Полювання на вовків у Франції вперше інституціоналізовано за правління Карла Великого у 800 — 813 роках, коли створено — спеціальний корпус мисливців на вовків. Після Французької революції 1789 року цей інститут ліквідовано, однак в 1814 році його відновили. У 1883 році у Франції вбито до 1386 вовків, а ще більше знищено за допомогою отрути.
У Східній Європі вовки ніколи не були повністю винищені, що пояснюється безперервним зв’язком регіону з Азією та наявністю великих лісових масивів. Попри це, до кінця XIX століття чисельність вовків у східноєвропейських країнах значно скоротилася. У Словаччині вовків повністю знищено в 1910-х роках, а до середини XX століття в Польщі їх можна було зустріти лише у кількох лісових районах на сході країни. Вовкам східних Балкан виживанню сприяло сусідство з колишнім Радянським Союзом, а також наявність великих рівнин, гірських масивів і сільськогосподарських угідь. В Угорщині на початку XX століття вовки траплялися лише на половині території країни, переважно в Карпатському басейні. У Румунії популяція вовків залишалася відносно чисельною: в 1955–1965 роках із приблизно 4600 особин щороку вбивали близько 2800 вовків. Найнижчого рівня чисельність досягла в 1967 році, коли в країні залишилося лише приблизно 1550 особин. Винищення вовків в Болгарії відбулося порівняно недавно: якщо в 1955 році нараховувалося близько 1000 тварин, то вже до 1964 року їхня чисельність скоротилася до 100–200 особин. У Греції вовків знищено в південному Пелопоннесі приблизно в 1930 році. Попри інтенсивне полювання у XVIII столітті, вовки ніколи не зникали повністю у західних Балканах — в Албанії та колишній Югославії. Організоване винищення вовків в Югославії розпочалося в 1923 році зі створенням Комітету з винищення вовків у місті Кочев'є (Словенія). Діяльність цього комітету виявилася ефективною, і чисельність вовків в Динарських Альпах значно скоротилася.
Ареал сірого вовка на території СРСР охоплював майже всю країну, за винятком Соловецьких островів, Землі Франца-Йосифа, Північної Землі, а також островів Карагінський, Командорських і Шантарських. На Кримському півострові вовків винищували двічі — вперше після Громадянської війни в Росії, а вдруге — після Другої світової війни.Heptner, V. G. & Naumov, N. P. (1998) Mammals of the Soviet Union Vol.II Part 1a, SIRENIA AND CARNIVORA (Sea cows; Wolves and Bears), Science Publishers, Inc. USA., pp. 177-179, Після обох світових воєн чисельність вовків у Радянському Союзі досягала пікових значень двічі: в 1940-х роках щороку відстрілювали близько 30 000 особин із загальної популяції приблизно 200 000 вовків, а в роки найбільшої чисельності — до 40 000–50 000 особин. У 1970 році популяція вовків у СРСР різко скоротилася, і вони майже зникли в Європейській частині Росії.Boitani, L. (2003), "Wolf Conservation and Recovery", in Wolves: Behavior, ecology and conservation, eds. L. D. Mech, and L. Boitani, pp. 317–340, Chicago, Illinois: University of Chicago Press
Станом на 2017 рік у Червоному списку Міжнародного союзу охорони природи (МСОП) сірий вовк усе ще значився як регіонально вимерлий у восьми європейських країнах: Австрії, Бельгії, Данії, Ірландії, Люксембурзі, Нідерландах, Швейцарії та Великій Британії. Відтоді вовки повернулися й у деяких випадках успішно відновили популяції в усіх цих країнах, за винятком островів Ірландії та Великої Британії.
Міфи Більшість дохристиянських традицій, пов’язаних із вовками в Євразії, мали коріння в хетській міфології, де вовки посідали важливе місце, іноді виступаючи навіть у ролі божеств.Mallory, J. P. & Adams, D. Q. (1997), Encyclopedia of Indo-European Culture, Taylor & Francis, pp. 647-648, Вовк мав велику пошану у даків, чия назва походить від галльського Daoi, що означає «народ вовків». Вовка вважали володарем усіх тварин і єдиною реальною силою, здатною боротися зі злом.Grumeza, I. (2009), Dacia: Land of Transylvania, Cornerstone of Ancient Eastern Europe, University Press of America, pp.75-6, Давні греки пов’язували вовків із богом чуми та зцілення Аполлоном.