Рококо́ — галантний, реверсований стиль щодо бароко, що в другій половині XVIII століття дійшов (з Франції і Австрії) до України — до Києва, Львова у 1760 — 1770-х pp. Творчим рушієм доби рококо у всіх ділянках культури було еспрі («esprit») на противагу чуттєвості («sensibilité») чи рації («raison») класицизму. У Німеччині рококо іноді називають «стилем перук» (), у Франції — іменують «стилем Людовика XV».
Загальна характеристика
Майже головним словом доби рококо було слово «примха» (каприз). У мистецтві визначається легкими, нервовими, ніжними та химерними формами («грайливе» рококо). Він виявився насамперед у розплануванні і декорації інтер'єру (палаців, церков, костелів). В добу рококо скульптура (переважно поліхромна) стала істотною частиною архітектурної композиції, а орнамент (зокрема у різьбі) набрав форм мушлі («rocaille»). У добу рококо широко розвинулося мистецьке ремесло — ткацтво, ювелірство, порцеляна, меблі, гобелени.
Вельможі доби рококо поставили за мету щоденні насолоди. Насолодам повинні були сприяти розкішні інтер'єри палаців і церков, розкішні сукні, черга свят в садах бароко і в павільйонах влітку, а взимку в палацах. Надміру використовувалась косметика — білила, пудра, рум'яна, чорна фарба (сурма) для брів, мушки. Косметику рясно використовували як шляхетні жінки, так і чоловіки. Особливого поширення набуло використання мушок на обличчі — різне розташування мушок мало своє значення для обізнаних в куртуазних іграх вельмож.
У живописі доби рококо переважали свята і театральні вистави, безкінечні закохані пари міфологічних персон, штучні і приємні пейзажі, пристосовані лише для побачень, флірту, танців, шляхетного і легковажного дозвілля. У портретах — всі підкреслено усміхнені, люб'язні, витончені, але це була маска, що приховувала численні недоліки осіб і надзвичайно складні проблеми.
Примхливе і чудернацьке мистецтво рококо було скасоване новою і могутньою хвилею класицизму кінця 18 століття і стилем ампір.
Періодизація
Деякий час мистецтво XVIII ст. у Франції розділяли на два головні періоди — рококо та класицизм (або неокласицизм кінця XVIII ст.) або за королями, що непродуктивно. Цей спрощений підхід, котрий панував у мистецтвознавців Франції, досить схематичний і не спирався на історичні закономірності і їх відбиток в реальностіЗолотов Ю. К. Французкий портрет 18 в. — М. : Искусство", 1968. — С. 6. . Спрощений підхід ігнорував реальні зміни, переносив акцент на інші події, відсував в тінь накал антифеодальної боротьби і важливість такого періоду як революційний класицизм, унікального явища західноєвропейського мистецтва.
Реальна картина боротьби ідей і змін стилів була куди складнішою, пістрявою, багатоетапною. Перші десятиліття XVIII ст. — це академічний класицизм, вельми своєрідний і більш схожий на «бароковий» класицизм. Стилістичним напрямкам передував період предрококо, слабкі паростки якого пробилися в творчості декількох різних майстрів, не обов'язково французів (італійка Розальба Кар'єра з Венеції, деякі голландські і німецькі майстри — Йоган Шенфельд) Рококо (між академічним класицизмом XVIII ст. та неокласицизмом кінця століття). Просвітництво та пов'язане з ним дидактичне мистецтво, що розвинулись паралельно і сінхронно з рококо і практично підготували антифеодальну революцію 1789–1793 рр. Класицизм кінця XVIII ст. в співіснуванні з сентименталізмом, короткий за терміном революційний класицизм і нав'язаний мистецтву Франції (Наполеоном та його прибічникамими-маршалами) ампір. Класицизм (і ампір) проіснував до 1830–1850-х рр. і співіснував з романтизмом.
Мистецтво рококо як таке зберігає аристократичний характер і обслуговує потреби привілейованих станів суспільства. Мистецтво рококо (з його легковажністю, культом насолод, фліртом) існує наче для того, щоби подобатись аристократії і легко повчати і розважити її в дозвілля.
Практично у всі періоди XVIII століття історичний живопис, оголошений головуючим жанром, втрачав провідні позиції, поступаючись малопрестижним портретному і побутовому жанрам. Бо практично всі відомі митці століття, прибічники рококо Франції та Італії, були портретистами, а портрет опинявся в центрі боротьби ідей, практично головував в мистецьких пошуках.
Усвідомлення значущості стилю рококо розтяглось на століття. Так, французький академічний словник від 1835 року обмежував існування рококо періодами правління королів Луї XV та початком правління Людовика XVI. Були означені в словнику лише галузі дизайну інтер'єрів, живопису, порцеляни і ужиткового мистецтва. Хоча вплив рококо був набагато більшим і охопив тодішні літературу, театр, музику, частково — архітектуру. Приблизно з того ж 1835 р. країни Європи пережили нову хвилю рококо, котру назвали неорококо XIX ст. У меблярстві і в порцеляні стилістика неорококо утримала власні позиції і у XX ст.
У XX ст., незважаючи на дискусії, стиль рококо науковці визнали базисним стилем західноєвропейського мистецтва поряд з бароко і класицизмом.
Рококо та людські долі
Портрети доби рококо
Живопис доби рококо
Вважають, що живопис стилю рококо зародився у Франції. Культурні зв'язки сусідніх країн і панівна мода доби досить швидко зробили мистецтво рококо інтернаціональним, здебільшого при королівських дворах чи в аристократичних садибах. Стилістику рококо мав живопис Франції, Італії, німецьких князівств, Австрії (і Чехії в її складі), Російської імперії, найменше Голландії, Португалії, Іспанії (ранішні твори Гойї).
Найкращі зразки живопису рококо дали Франція та Італія. У Франції засновниками рококо стають француз Ватто і італійка з Венеції Розальба Кар'єра. Пізніше справу продовжили —
Жак де Лажу молодший (1686—1761) Жіль-Марі Опенордт (1672—1742) Франсуа Буше (1703—1770) Вільям Хогарт (1697—1764) Франсіско Гойя (1746—1828) Френсіс Хейман (1708—1776) Жан-Оноре Фрагонар (1732—1806) і декілька майстрів незрівняно меншого обдарування: Ніколя Ланкре (1690—1743) Жан-Марк Натьє (1685—1766) Карл Ванлоо (1705—1765) П'єр Кійяр Анрі П'єр Данлу (1753—1909) Ноель Нікола Куапель Шарль Антуан Куапель, Жан Баттіст Патер тощо.
Стилістика рококо притаманна учнівським і ранішнім творам велетенські обдарованого Жака Луї Давіда, майбутнього прихильника класицизму і ампіру. Особливе місце посіла і творчість Шардена, видатного майстра натюрморту Франції в добу рококо. Риси рококо притаманні деяким жанровим картинам Шардена, але без еротизму, театральності і ідилічно-пасторальних мотивів, таких типових для стилю рококо у інших художників.
Серед художників італійців стилістику рококо розділяли:
Алессандро Маньяско (1667—1749) Якопо Амігоні (1675—1752), Донато Креті (1671—1749) П'єтро Лонгі (1702—1785), Джамбаттіста Тьєполо (1696—1770), його син Лоренцо Тьєполо(дивись портрет Цецілії Гварді) Джованні Доменіко Ферретті (1692—1768) Джузеппе Боніто (1707—1789) Бернардо Белотто (1721—1780), Стефано Тореллі (1712—1784), П'єтро Ротарі (1707—1762), Луї-Жан Лагрене (1725—1805), Коррадо Джакінто (1703—1765) тощо.
Космополітизм живопису рококо найбільш притаманний саме творам італійців, що досить легко перетинали кордони різних держав і роками працювали поза межами Італії (Амігоні — в Баварії, Лондоні й Мадриді, Бернардо Белотто в Німеччині й Польщі, П'єтро Ротарі в Дрездені, Відні та Петербурзі).
На XVIII століття припав новий розквіт мистецтва портрета. Причетним до стилів пізнього бароко і рококо слід визнати також Олександра Росліна — відомого портретиста зі Швеції, теж досить космополітичну фігуру доби (працював у Швеції, Італії, Німеччині, Російській імперії, Франції, помер у Парижі).
Арлекін (картини Ферретті)
Релігійний живопис у стилі рококо
Супротив стилістиці рококо
«Вже ніхто не шукає слави, а тільки розваг і забави» — Вольтер.
Не всі прихильно ставилися до стилю рококо навіть у Франції. Спроби відійти від стилістики рококо робив скульптор Едм Бушардон (1698—1762). Вже в перших своїх творах Бушардон зробив спроби відмовитися від грайливого рококо, спираючись на досвід французького класицизму XVII ст. та на лаконізм античного мистецтва. Отримавши замовлення на побудову фонтану Чотирьох Сезонів в Парижі, він створив твір, що нічим не нагадував стилістику рококо ні в архітектурі, ні в скульптурному декорі. Повністю порвав зі стилем рококо і Жак-Луї Давід під час свого перебування у Римі. Навіть пізні твори «класичної» фігури рококо — художника Жана-Оноре Фрагонара свідчать про відхід від рококо та орієнтацію на реалістичний живопис голландців XVII століття.
Життя та творчість Етьєна Моріса Фальконе припали на пору досить швидкої зміни декількох мистецьки стилів — пізнього бароко, рококо і класицизму. Митець широкого мистецького діапазону, Фальконе вдало працював в кожному з них, про що свідчать скульптурні групи «Смерть Мілона Кротонського», релігійні скульптури в церкві Св. Роха, алегоричні статуї «Музика» та «Зима», дрібна порцелянова пластика в стилі рококо.
Примхливе і чудернацьке рококо не здатне було якісно відтворити героїчні, могутні характери. Обмеженість стилістики рококо добре відчував той же Фальконе. І коли отримав замову на кінний монумент царю Петру І (Мідний Вершник), повністю відмовився від стилістики рококо, звернувшись до зразків античності і розвиненого бароко. Рококо могло не все.
Скульптори доби рококо Доба рококо має своїх видатних майстрів і серед скульпторів, хоча їх значно менше, ніж живописців. Цікава школа скульпторів доби рококо склалася в Празі (Матьяш Бернард Браун та ін.) і Львові (Пінзель (сам проживав у Бучачі) і його школа).
Навчання в Італії і благодійні впливи яскравих зразків бароко в скульптурі добре позначились на скульптурах Брауна. Якщо в ранішніх творах відчутні барокові зразки Італії (Христос втішає Святу Люітгарту), то і найкращі зразки скульптора в стилі рококо не поринають в легковажність, зберігаючи при цьому витонченість, грацію, навіть театральність(карнавальна маска на обличчі скульптури-алегорії «Підступність», замок Кукс, Чехія).
Зразки скульптур рококо Пінзеля та його школи ще чекають свого талановитого дослідника.
Серед скульпторів, що дотримувались стилю рококо —
Етьєн Моріс Фальконе Ламбер Сігісбер Адам Клодіон
Алегорії місяців, доба рококо, замок Ліса-над-Лабем, Чехія
Західноєвропейське декоративно-ужиткове мистецтво рококо Надзвичайно повно рококо відбилося в творах декоративно-ужиткового мистецтва.
Інтер'єри Перші зразки ансамблю в інтер'єрі дали доба відродження і бароко. Рококо успішно успадкувало цю традицію і дало свої зразки ансамблів в інтер'єрах. Особливо уславився архітектор і дизайнер інтер'єрів із Франції Жермен Бофран (1667—1754). Інтер'єри особняка Субіз увібрали всі характерні риси рококо — святковість, відмову від прямих ліній і ордеру, диктат хвилястих візерунків, перенасиченість дрібного декору, що охоплює усю стіну і переходить на стелюКузьмина М. Т. «История зарубежного искусства», М., «Искусство», 1971, с. 241. Овальна зала отелю Субіз в Парижі доповнена ще й дзеркалами, що візуально ламали межі зали і надавали насиченому декору безмежності.
Видатні зразки інтер'єру доби рококо дав і Антоніо Рінальді(1710? — 1794) в Китайському палаці Оранієнбаума (італієць, що майже все життя працював в Петербурзі, Російська імперія). Велика обдарованість майстра і знання видатних зразків бароко надали можливість Рінальді використовувати як коштовні, так і дешеві матеріали — порцеляну і штучний мармур, стінописи-фрески і олійний живопис, шпалерне розташування картин і екзотичні витвори мистецтва КитаюКючарианц Д. А. Художественные памятники города Ломоносова. — Л. : Лениздат, 1980. — С. 95, 109, 118, 138. . Чого вартий лише Склярусний кабінет Китайського палацу, де як фарби живопису використані скляні трубки, бісер і багатоколірна вишивка шовком.Кючарианц Д. А. Художественные памятники города Ломоносова… — С. 113—116. Унікальність цього рококового інтер'єру ріднить його з видатними зразками інтер'єрів бароко на кшталт Бурштинової кімнати палацу в Царському Селі.