Миха́йло Сергі́йович Груше́вський — український історик, громадський і політичний діяч. Голова Центральної Ради Української Народної Республіки (1917—1918). Член Історичного товариства ім. Нестора-Літописця, член Чеської АН (1914), почесний член Київського товариства старожитностей і мистецтв (1917), академік ВУАН (1923) та АН СРСР (1929), багаторічний голова Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові (1897—1913), завідувач кафедри історії Львівського університету (1894—1914), автор понад 2000 наукових праць.
Життєпис
Походження
Михайло Сергійович Грушевський народився року в містечку Холм, нині Люблінське воєводство Польщі, за тодішнім адмінподілом — Королівстві Польському, Російська імперія.
Батько — Сергій Федорович Грушевський, на той час працював викладачем у греко-католицькій гімназії. За сімейною традицією батько здобув духовну освіту, проте все життя пропрацював на педагогічній ниві: викладав у Переяславській і Київській семінаріях, працював директором народних шкіл на Кавказі, був автором відомого в дореволюційній Росії підручника з церковнослов'янської мови.
Мати — Глафіра Захарівна Опокова, походила з сім'ї священнослужителів із села Сестринівка. У 17-річному віці стала дружиною 30-річного професора Київської духовної семінарії Сергія Грушевського. Михайло Грушевський згадував своїх батьків як справжніх патріотів України, які зуміли виховати «тепле прив'язання до всього українського — мови, пісні, традиції» та пробудити в своїх дітях національне почуття.
Дід Михайла Грушевського — Захарій Іванович Оппоков, який благословив онука на навчання в Києві, в університеті Святого Володимира, був за життя нагороджений двома орденами Святої Анни, бронзовим хрестом, орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира, — і йому було дароване дворянствоОлексій Ясь. Михайло Грушевський у колі родинного середовища .
Дитинство та юнацтво
Історик народився і провів перші три роки свого життя: «в піарських будинках, де містилась семінарія і мав своє помешкання мій батько». Йдеться про будинок колишнього монастиря ордену піаристів та організовану ними на Люблінській вулиці школу для шляхетської молоді. Михайло був охрещений першим православним настоятелем церкви Іоанна Богослова в Холмі — протоієреєм Яковом Крашановським. Хрещення відбулося в самій церкві, або поруч на плебані. Хресними батьками стали дружина Ф. Лебединцева — Юлія (з відомого київського роду Григоровичів-Барських; нар. 1839 р. — пом. 1868 р. у Холмі) та Федір Кокошкин, комісар комісії селянських справ у Красноставі.
З дитячого життя Михайла Грушевського на Холмщині не залишилось документальних матеріалів, до нас дійшли лише про окремі епізоди, зокрема, відомо, що родина Грушевських літні місяці проводила в селі Терятин, що в 40 кілометрах від Холма. Горді цим терятинці в 1940 році місцеву школу назвали ім'я Михайла Грушевського.
1869 року, через стан здоров'я батька, сім'я переїхала на південь Російської імперії: спочатку до Ставрополя (1870—1878), згодом — до Владикавказа (1878—1880). Здобувши домашню початкову освіту, 1880 року Михайло був зарахований відразу до третього класу Тифліської гімназії. У цей час він із захопленням читав твори Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Михайла Максимовича. Під час навчання у гімназії Михайло написав свої перші оповідання, які надіслав до України відомому письменникові Іванові Нечую-Левицькому, котрий схвально їх оцінив. 1885 року майбутній історик, за підтримки Нечуя-Левицького, опублікував свої оповідання «Бех-аль-Джугур» та «Бідна дівчина».
Навчання
У липні 1886 року Грушевський написав письмове звернення до ректора Київського університету Св. Володимира з проханням зарахувати його на історичне відділення історико-філологічного факультету.
Роки навчання Грушевський згадував з певним розчаруванням, то був час занепаду Київського університету. Російська влада нещодавно провела університетську реформу, аби не допустити «вільних» думок у студентів. Викладачі, втомлені численними нагінками та можливістю переслідування з боку влади, намагались уникати співпраці зі студентами.
В університеті Михайло Грушевський працював під керівництвом Володимира Антоновича. За його керівництва, Грушевський написав чимало невеликих історичних есе, зокрема, статтю «Южно-русские господарские замки в половине XVI века» (1887), що була опублікована різними газетами й журналами. На третьому курсі Грушевський написав наукову роботу «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века», яку 1891 року було відзначено золотою медаллю.
Протягом 1890—1894 років — професорський стипендіат Університету Св. Володимира. У цей час Грушевський їздив у наукові подорожі до Москви та Варшави, аби працювати у місцевих архівах. У травні 1894 захистив магістерську дисертацію «Барское староство. Исторические очерки».
Наприкінці свого університетського навчання, Грушевський долучився до українського руху. Володимир Антонович ввів його до складу київської «Громади», таємної організації, що згуртувала довкола себе справжніх патріотів України. У межах громадівської діяльності, Грушевський опікувався українським гуртком у київській духовній семінарії. У нього вдома часто відбувались таємні сходини семінаристів.
Львівський період
Переїхавши 1894 року з Києва до Львова, він за рекомендацією Володимира Антоновича призначений на посаду ординарного професора кафедри всесвітньої історії з окремим оглядом історії Східної Європи Львівського університету. (Це була окрема кафедра, де вивчалася історія України, але дозволити акцентувати на такій назві в навчальній установі поляки не могли.). 12 жовтня 1894 Грушевський зробив свій перший вступний виклад у Львівському університеті. Цей виступ із ентузіазмом був сприйнятий українською громадськістю, велика зала ледве зуміла вмістити всіх охочих. На цій посаді Грушевський пропрацював до 1914 року.
У Львові Грушевський розпочав активну науково-організаційну діяльність у Науковому товаристві ім. Шевченка (НТШ), з яким почав співпрацювати ще в 1892 році. Очолив Історико-філософську секцію Наукового товариства імені Шевченка, створив і очолив Археографічну комісію НТШ (1896—1913). Грушевський залучив до роботи в НТШ студентів, молодих викладачів. Він займався редагуванням «Записок Наукового товариства імені Шевченка», і саме завдяки його організаторським здібностям вдалося видати більш ніж 100 томів. У цей час він познайомився з Іваном Франком і разом вони привернули міжнародну увагу до україністики.
На початку 1897 року Михайла Грушевського обрали головою НТШ (1897—1913). Під його керівництвом розроблені статути НТШ (1896, 1898, 1901, 1903, 1904 років), в основу яких були покладені суто наукові, а не політичні й культурні завдання, що викликало опозиційні настрої щодо нього. Реорганізуючи НТШ в академічну установу світового рівня (створення бібліотек, музеїв, збирання архівного матеріалу), Грушевський сприяв переходові української науки в Східній Галичині від поодиноких індивідуальних історичних пошуків до організованого, колективного й систематичного вивчення історії України та створив власну наукову школу (Іван Крип'якевич, Василь Герасимчук, Степан Томашівський, Іван Джиджора, Михайло Кордуба, Іван Кревецький, Омелян Терлецький), яка виконувала освітню (підготовка істориків-професіоналів) і дослідницьку (вивчення широкого кола проблем історії України) функції.
26 травня 1896 року в церкві святого Миколая в містечку Скала (нині смт Скала-Подільська) Михайло Грушевський обвінчався з Марією Вояківською.
Протягом 1897—1898 років Грушевський написав 1-й том своєї фундаментальної праці — «Історія України-Руси», наприкінці 1898 року ця робота була надрукована у Львові. Незабаром Грушевський видав ще два томи своєї праці. Ця робота була щиро прийнята в Галичині, проте заборонена російським урядом.
Перебуваючи в Галичині, Грушевський намагався триматися осторонь від політики, проте 1899 року він разом із Іваном Франком увійшов до Української національно-демократичної партії та очолив міське відділення. Але незабаром, через небажання відлучатись від наукової роботи, вийшов із неї.
1898 року товариству пожертвував 80 тисяч крон професор хірургії Військово-медичної академії в Петербурзі Павло Пелехін, а згодом ще 10 тисяч. За ці кошти було придбано у Львові будинок, де розташувались друкарня й палітурня. Паралельно з розширенням матеріальної бази НТШ дедалі активніше розгортало наукову діяльність, яка особливо пожвавилась після приїзду до Львова М. Грушевського. Але ще до цього заходами О. Кониського було започатковано видання «Записок НТШ», перший том яких під редакцією Ю. Целевича вийшов наприкінці 1892 року.
Для розвитку української літератури Грушевський разом з Франком заснував і видавав «Літературно-науковий вістник» (Львів, 1898—1905, Київ, 1905—1907), був одним з організаторів Української видавничої спілки (1899 рік).
1904 року власним коштом відкрив приватну вчительську семінарію у місті Коломия.
Восени 1905 року Михайло Грушевський виїхав до України, де відвідав Київ, Одесу та Харків.
Повернення до Києва
Революційні події в Росії 1905 року, що призвели до послаблення політики царату щодо національного розвитку українців, а також тиск польських чиновників зумовили повернення Грушевського до Києва.
Влітку 1906 року Грушевський виїхав до Петербурга, де тоді працювала Державна дума, і взяв активну участь у діяльності Української Фракції, Українського Клубу та в роботі редакції заснованого тоді «Український вісник».
Наприкінці 1906 року до Києва було перенесене видання «Літературно-наукового вістника» і Грушевський опублікував у ньому статті присвячені українському рухові. Був одним із організаторів та редакторів газети «Рада» (1906 рік) і часопису «Україна» (1907—1914). Після організації Українського Наукового Товариства в Києві весною 1907, був обраний його головою. Водночас Грушевський очолював і львівське товариство, постійно перебуваючи то у Києві, то у Львові.
У вересні 1907 року, за участі Грушевського, що увійшов до його керівництва, було створене нелегальне позапартійне українське громадське об'єднання — Товариство українських поступовців, що згуртувало сили українства й до 1917 року було єдиною діяльною українською організацією ліберального напряму. Свою політичну платформу Грушевський базував у той час на принципах конституційного парламентаризму й автономії України.
Початок Першої світової війни Грушевський зустрів у своєму маєтку в селі Криворівня в Карпатах. Через воєнні дії він не зміг одразу вирушити до Києва. Його маршрут проліг через Угорщину, Австрію, а далі Румунією, що на той момент була нейтральною державою.
Повернувся історик до Києва 22 листопада 1914 року. Російська влада була вороже налаштована до вченого, наказ по губернському жандармському управлінні про його ув'язнення був датований ще 30 серпня 1914 року. 28 листопада 1914 року Грушевського заарештували за звинуваченням у австрофільстві, шпигунстві та причетності до створення Легіону Українських січових стрільців. Утримували його у Лук'янівській в'язниці до 18 лютого 1915, за цей час його допитували не менше 16 разів. Слідство вів підполковник Самохвалов.
Відправлений на заслання до Симбірська власним коштом у супроводі одного конвоїра, куди прибув 22 лютого 1915 року. Склав головування в УНТ. Завдяки клопотанню Петроградської академії наук, Грушевському було дозволено переїхати до міста Казань та займатися науковою роботою з забороною викладацької діяльності. До Казані Грушевський переїхав з родиною 2 вересня 1915 року.
31 березня 1916 року вчена рада Львівського університету позбавила його посади професора. У вересні 1916 року переїхав до Москви, де розгорнув активну громадсько-політичну діяльність. Відновив роботу московської філії Товариства українських поступовців, брав участь у роботі видавництва «Украинская жизнь». Прагнув об'єднати опозиційні українські сили. Продовжував наукову роботу, працював у архіві МЗС Російської імперії, Румянцевській бібліотеці над матеріалами до 8-го тому «Історії України-Руси».