Дерев'яні храми України — пам'ятки дерев'яної сакральної архітектури в Україні.
В Україні та на її етнічних землях розташовано близько 3000 дерев'яних культових споруд.
Більшість збережених на сьогодні дерев'яних церков на території України розташовані в її західній частині, але й на лівому березі Дніпра туристам є на що поглянути. Абсолютна більшість дерев'яних храмів України належать парафіям УПЦ МП та УГКЦ, лише 11 дерев'яних костелів у Львівській області належать римо-католикам, деякі храми — ПЦУ. Дерев'яні церкви в Україні є важливими духовними осередками та унікальними архітектурними пам'ятками.
Історія розвитку
Історія дерев'яних церков мало досліджена, нею цікавляться здебільшого архітектори, а не історики. Точний період виникнення дерев'яних храмів на території України не відомий. Найімовірніше, що дерев'яні храми існували ще до християнства на території України як язичницькі святилища. Такі святилища існували в Карпатах, де місцеві майстри обробляли деревину смереки і будували з неї домівки та храми. Існує гіпотеза, що для язичницьких жерців храми слугували також і астрономічними обсерваторіями, через що й будували їх завжди на найвищому місці.Денисюк Н. Н. Праукраїнська цивілізація. — К.: Тижневик «Слово», 1999.
В епоху запровадження християнства дерев'яні храми споруджували переважно у лісистій та лісостеповій місцевості, де було багато деревини. Першу письмову згадку про дерев'яну церкву святого Іллі-пророка у місті Києві на Подолі знаходимо в угоді київського князя Ігоря із візантійською імперією 944 року. Археологічні розкопки на території села Крилос, Галицького району виявили два кам'яні фундаменти колишніх дерев'яних церков XII та XIII століття
Найстарішими дерев'яними церквами України вважають церкву святого Миколи із села Середнє Водяне, у якій 2 зруби збереглися із 1428 року, та церкву святого Миколи із села Колодне у Закарпатській області 1470 року. Ці церкви поєднали у собі готичний стиль тієї епохи та угорські мотиви дерев'яної архітектури.
Найстарішим дерев'яним храмом Подніпров'я є церква святого Архистратига Михаїла із села Дорогинка Фастівського району Київської області 1520-х років, що нині перебуває в київському музеї-скансені «Пирогів». Це типова українська тридільна трибанна церква.
Із збережених церков України на території Галичини та Карпат налічують 10 церков, збудованих наприкінці XV століття. Із XVI-XVII століття в Україні збереглося близько 150-ти церков. Найбільше збережених дерев'яних храмів побудовані у XVIII-XIX столітті. У цей період дерев'яні церкви набули популярності на Галичині, Поділлі, Гуцульщині та Наддніпрянщині і Поліссі. Значний вплив на побудову дерев'яних культових споруд в Україні вплинула епоха Українського бароко, особливо на Великій Україні.
З початку XX століття дерев'яні храми на окупованих територіях України майже не споруджувалися у зв'язку із панування антирелігійного більшовицького режиму.
Також були випадки, коли церкви зводилися вже за радянської влади, на початку 1920-х років — до таких належать церква Різдва Богородиці (1921, перебудована 1987) у Лебедині Бориспільського району, церква у Кучакові того ж району (1922, зруйнована у 1960-і) та церква Параскеви П'ятниці у Макарівці Бобровицького району (1922). Покровську церкву у прикиївському селі Бортничі було зведено у 1944—1945 роках на місці спаленої нацистами у 1943 році. Троїцьку церкву у прикиївському селі Троєщина було споруджено у 1943—1944 роках на місці спаленої нацистами (1965 р. храм перенесено на сучасне місце). Спасо-Преображенський храм с. Новиця — найбільший дерев'яний храм на західній Україні, зведено у 1938 році. На жаль, храм ущент згорів у ніч на 11 червня 2018 року.
Будували подекуди храми за нацистської окупації — 1942 р. споруджено храм у селі Жукотин, 1943 р. споруджено храм у Верхньому Синьовидньому (обидва — Львівщина).
На Галичині та Волині збереглися церкви, зведені за часів Другої Речі Постолитої. Після повного сформування території УРСР, дерев'яні церкви будували переважно на Поліссі та Волині Московською Православною Церквою. Поодинокі випадки будівництва траплялись на Львівщині — Березівка (1947), Мости (1947), Гуманець (1948), Монастирок (1948), Пустельники (кін. 1940-х), Завидча (1940-і), Соколя (1940-і), Купче (1960).
У 1960-70 роки, в Україні створюються скансени у Пирогів поблизу Києва та Шевченківський гай у Львові, скансени в Чернівцях, Ужгороді та Переяславі, у які були перенесені більше десятка старих дерев'яних церков з усієї України.
За незалежності України дерев'яні церкви продовжують споруджувати майже по всій території України. Багато новозбудованих церков є аналогами колишніх зруйнованих церков, відтворюють їхній вигляд. Побудова дерев'яних церков стала актуальною у західній частині України для невеликих парафій певної релігійної конфесії. Після проголошення незалежності, в Україні утворились та удосконалились нові скансени «Старе село» у Колочаві Закарпатської області, архітектури та побуту Прикарпаття у Крилосі Івано-Франківської області та інші невеликі музеї архітектури та побуту. Також планується створити музей сакральної архітектури Тернополі, куди також перенесуть декілька дерев'яних церков. Створені також музеї у таких дерев'яних храмах: Святого Юра в Дрогобичі (відділ музею «Бойківщина»), Святодухівська церква у Рогатині, Успіння Богородиці у Новоселиці та святої Параскеви в Олександрівці.Музеї і скансени на сайті «Дерев'яні храми України»
Архітектурна структура
Архітектурна побудова православних та греко-католицьких дерев'яних храмів України формувалась впродовж багатьох століть за певними канонічними традиціями, а саме із 3 частин: бабинець, нава та вівтар. Бабинець — частина храму, у якому переважно є вхід у храм, місце де перебували переважно жінки старшого віку. Нава є найбільшою частиною храму, переважно схожий за формою із іншими частинами храму. Вівтар за розміром переважно такий самий як і бабинець, там перебуває священник під час літургії, царські ворота та церковний іконостас. Кожну частину храму окремо називають зрубом. Храми, що складаються із 3 частин називають тридільними, зустрічаються і храми із 5 сторін — п'ятидільні і зберігся лише один дев'ятидільний храм із дев'ятьма зрубами.
Для міцності та стійкості дерев'яної церкви її будували на кам'яних фундаментах. Зустрічаються окремі церкви, у фундамент яких вмуровували кам'яні надгробні плити на старі кам'яні хрести. Поверх фундамента складають висушені колоди дуба або смереки однакової довжини та товщини.
Квадратні зруби церкви при куполі зазвичай переходять у восьмикутну форму. Куполи у церквах можуть мати кілька заломів. Найбільше заломів зустрічається у бойківських церквах. Церкви переважно покривають дерев'яним гонтом, що забезпечує церкві теплозбереження та надає автентичності екстер'єру споруди. Покриття замінюють кожних 30-40 років для запобігання гниття та цвітіння деревини.
Основні форми плану Усі дерев'яні церкви можна поділити на чотири типи:
1. Найпростіший тип — це прямокутна будівля у вигляді хати, яка поділялася на три частини: бабинець, церкву, вівтар. Іноді така будівля була ускладнена добудовою притвору з заходу або ризниці біля вівтаря.
2. Найбільш поширений тип українських церков — це тризрубні. На території України та поза її межами переважає саме такий тип церкви. Як виняток церкви могли бути двозрубні або чотиризрубні.
3. П'ятизрубні церкви. Цей тип церкви був також досить поширений в Україні. Ці пятизрубні будівлі хрещатої форми ставилися додаванням до нави ще двох зрубів з півночі та півдня. Семизрубні будівлі були винятком (в с. Березні на Чернігивщині (1761 р.)
4. Дев'ятизрубна будівля — це також рідкий тип найбільш розвиненої форми української дерев'яної церкви. Таку хрещату будівлю утворювали додаванням до п'ятизрубної будови в чотирьох її кутах ще по одному зрубові. Прикладом такої будівлі з дев'ятьма вежами є запорозька церква в Самарі (1772-79 рр.)
Зруби в церквах могли бути більш архаїчної прямокутної форми або пізнішої, розвинутої під впливом стилю бароко, восьмикутної форми. Таку форму надавали зрубам через відрізання від прямокутника кутів. Зруби могли бути на один поверх, але частіше їх ускладнювали у формі веж, додаванням двох, трьох та чотирьох ярусів. В бойківських та лемківських церквах ярусів могло бути ще більше. Перехід від нижчих ярусів до вищих йшов через зменшення і міг бути утворений таким перекриттям: у формі зрізаної чотирьохбічної або восьмибічної піраміди (інколи з заломом) або у вигляді зрізамого конуса з заломом.
Форма куполів Форма купольних завершень української церкви була нижчої або вищої грушеподібної форми. Такі куполи не виходять за межі вісьмериків або циліндрів-барабанів, на яких вони стоять. На третину або четвертину довжини зверху до низу на куполі робився перехват, а найширша частина була посередині купола. Купол української церкви закінчувався шпилем.
Шпилеве завершення церков в Україні складалося з таких частин: кулька — маківка, півмісяць ріжками догори та мистецько вироблений з заліза ажурний хрест.
Тризубоподібна форма Більшість дерев'яних храмів України, збудованих до XIX ст., є тридільними, рідше п'ятитидільними. За формою здебільшого нагадують тризуб: три приділи рядком один за одним, по центру найвища баня. Цим українська народна сакральна архітектура відрізняється від «московського» стилю архітектури, де нижня частина храму виглядає як неподільна чотирикутна споруда-куб, а нагорі в неї може бути кілька бань.
Єдиний в Україні дев'ятидільний дерев'яний храм у Новомосковську Дніпропетровської області також при погляді спереду нагадує тризуб. І навіть п'ятидільні церкви, як дерев'яні, так і муровані храми архітектурного стилю «козацьке бароко» XVII—XVIII століть, теж зберігали візуальний вигляд тризуба при погляді спереду чи збоку (хрестоподібна споруда виглядає як 5 поєднаних окремих споруд, кожна з яких має свою баню з хрестом).
Не є тризубоподібними за формою дерев'яні тридільні церкви Закарпаття, деяких місцевостей Галичини, що пояснюється впливом готичного римо-католицького стилю архітектури, а також храми Буковини, які схожі на звичайну хату, оскільки за часів окупації Османською імперією турки не дозволяли будувати інакше.
Також окремий архітектурний напрямок становить велика група храмів, зведених за синодальним указом Московського Патріархату в XIX ст. із певними місцевими рисами, що теж є пам'ятками дерев'яного сакрального будівництва. Синодальний указ, запроваджений на Волині після 1830 року, забороняв будівництво святинь у національних традиціях. Були створені типові проекти московської архітектурної школи. Але їх упроваджували тільки тоді, коли старі храми поступово руйнувалися, і було потрібно будувати нову церкву. Упродовж XIX століття ще повсюдно зберігалися давні тризубоподібні храми, проте, згідно з тим указом, і старі церкви приводили до відповідного, московського, вигляду (приклад — церква в селі Новий Білоус на Чернігівщині). Тому навіть збережені давні святині отримали новий вигляд, а первісний затримався в тих селах, де просто не було коштів на перебудову храму.
Внаслідок такої уніфікації в російському стилі на Лівобережній Україні майже не залишилось тризубоподібних храмів. Наприклад, за даними сайту «Дерев'яні храми України», у Чернігівській області налічується близько 30-ти дерев'яних церков. Серед них збереглось лише три архітектурних пам'ятки тризубоподібної форми. Усі ці три рідкісні храми знаходяться в Менському районі: у селах Городище, Синявка, Степанівка.
Дзвіниця Дзвіниці українських церков ставилися завжди окремо від церкви, так як вони ймовірно під час татарських наїздів виконували роль сторожових веж. Дзвіниця була у вигляді вежі з двох або трьох квадратних зрубів покладених один на одного. В міру віддалення від землі зруби зменшувались. Закінчувались дзвіниці чотирьохгранним шатровим дахом, а пізніше чотирьохсхильним шатровим дахом з грушеподібною главкою.
Інтер'єр