Руї́на — період історії України другої половини XVII ст., під час якого відбувся розкол української держави Гетьманщини і який характеризується загальним занепадом та кровопролитними війнами на теренах України. Найчастіше під Руїною розуміють період від смерті гетьмана Богдана Хмельницького (†1657) і до початку гетьманування Івана Мазепи (1687).
Під час Руїни Гетьманщина була поділена по Дніпру на Лівобережну та Правобережну під проводом різних гетьманів, які ворогували між собою. Сусідні держави (Річ Посполита, Московське царство, Османська імперія) втручалися у внутрішні справи України, й українська політика характеризувалася намаганням підтримувати приязні відносини з тією чи іншою окупаційною силою. Київську митрополію у 1686 році було анексовано Московським патріархатом.
Остаточний поділ Гетьманщини на Лівобережну та Правобережну Україну було закріплено Андрусівським перемир'ям (1667) та Вічним миром (1686). За ними Лівобережжя та Київ відходили до Московського царства, а Правобережжя — до Речі Посполитої.
Визначення Слово «Руїна» як історичний термін вживав на сторінках своєї праці історик-літописець Самійло Величко.«…докінчувався тридцятий рік нещасливих тогобічних українських подій з безперервним воєнним вогнем, а до того — з чварами, незгодами, війнами, кровопролиттями і з крайньою руїною» (Самійло Величко. Літопис. Т. 2. Розділ 18.)
Микола Костомаров у вступі до своєї монографії «Руїна» 1879—1880 років писавКостомаров Н. И. «Руина», «Мазепа», «Мазепинцы» Исторические монографии и исследования. (Серия «Актуальная история России»). М.: «Чарли», 1995. С. 7.:
Дехто з публіцистів (наприклад, Микола Костомаров) пов'язують її з правлінням трьох гетьманів — ставлеників Москви (Івана Брюховецького, Дем'яна Многогрішного та Івана Самойловича) й обмежують хронологічно 1663—1687 роками та територіально — Лівобережною Україною.
Історики також трактують час по-різному: Від Чуднівської угоди та подальшого розколу серед козацтва, у зв'язку з невизнанням лівобережними полками патронату Речі Посполитої — 1660—1687. Від смерті Богдана Хмельницького, зокрема Пушкарівського повстання, й до початку правління Івана Мазепи — 1657—1687 (позиція Бориса Крупницького).
Передумови
Після смерті Богдана Хмельницького козацька старшина, виконуючи його волю, обрала гетьманом його сина Юрія Хмельницького. Регентом, до повноліття юного керманича, мав бути Іван Виговський. Але вже через місяць Юрія, на Генеральній раді у Корсуні, з великими суперечками, головним чином за підтримки покозаченої шляхти, чинно замістив генеральний писар. Також та сама рада ухвалила створення нового союзу Гетьманщини зі Швецією, що було закріплено у Корсунському договорі.
Новий гетьман викликав обурення серед козацтва — йому закидали те, що він мав польське походження та був одружений з донькою магната Речі Посполитої.Таирова-Яковлева Т. Г. Иван Выговский // Единорогъ: Материалы по военной истории Восточной Европы эпохи Средних веков и Раннего Нового времени, вып. 1. — М., 2009
Також загострилися соціальні конфлікти — з одного боку, козацька старшина привласнювала на місцях прибуток від оренди та частину податків, з іншої — війни та стихійні лиха призвели до розорення козаків, посполитих та міщан. Ще за часів Хмельницького козаки мали проблеми з оплатою їхньої служби, та навіть були змушені вдаватися до розбою. Обурення з цього росло ще при житті старого гетьмана. Виговський, в свою чергу, взяв курс на створення старшинської республіки (орієнтуючись на взірець устрою Речі Посполитої). Він спробував частково відродити шляхетське землеволодіння на території південних лівобережних полків (Полтавського та Миргородського), які й стали головним центром повстання в Гетьманщині.
Події 1657—1659 років
Повстання Пушкаря та Барабаша
Обрання Івана Виговського гетьманом викликало велике незадоволення у козацькому середовищі. Особливо сильною була опозиція гетьману з боку Запорізької Січі. Вже у жовтні 1657 запорожці на чолі з кошовим отаманом Яковом Барабашем відкрито виступили проти гетьмана, відмовившись визнавати його владу. Запорожці звинувачували Виговського у зраді за його відносини з Річчю Посполитою та Кримським ханством.
У листопаді 1657 року за наказом гетьмана Ніжинський і Прилуцький полки перекрили шляхи сполучення Полтавщини із Запоріжжям, встановивши тим самим економічну блокаду краю. Цей крок викликав велике невдоволення на Полтавщині, оскільки завдавав значних матеріальних збитків краю. Невдоволення діями Виговського ще більше посилилося, коли він повернув магнатові Юрію Немиричу його колишні маєтності.
Наприкінці 1657 повстали козаки Полтавського полку на чолі з Мартином Пушкарем, до них приєдналися й запорожці на чолі з Барабашем. Пушкар зумів залучити на свій бік дейнеків (див. Повстання дейнеків), що значно посилило чисельність його загонів.
На початку 1658 проти повстанців було відправлено Паволоцький полк на чолі з Богуном та Сербських компанійців. У наслідок незнання сербами місцевості, війська повстанців розгромили компанійців в урочищі Жуків Байрак. Богун дізнавшись про оказію відступився й повернув військо з Полтавщини. На кінець березня сили всієї східної Полтавщини об'єдналися з Запоріжжям.
25 березня Виговський проголосив про союз з Кримським ханатом. У травні 1658 вірні Виговському полки та 15-40 тис. татар переправилися через Дніпро та рушили на Полтаву. Після боїв під Красним Лугом (поблизу Говтви) і Полуозером (поблизу Полтави) повстанці змушені були відступити до Полтави, де їх в кінці травня оточили загони Виговського.
На світанку 1 червня Пушкар вивів своє військо з-за мурів та навальною атакою захопив табір супротивників. В ході подальшої битви табір гетьмана кілька разів переходив із рук в руки, і Виговський ввів до бою свіжі сили татар. Барабаш, зрозумівши що сили гетьмана переважають і повстанню от-от настане кінець, залишив табір свого спільника та втік до Ромодановського. Пушкар загинув як і приблизно 15 тисяч повстанського війська. Повстання було остаточно придушено.
Барабаш відступив у московські порубіжні міста, але у серпні 1658 на прохання гетьмана він був арештований, а пізніше страчений.Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, М., 1872, т.7, стр. 241
Союз Виговського з Річчю Посполитою
Після смерті Хмельницького влітку 1657 року у московської влади визрів план ревізії переяславських домовленостей 1654 року Ним передбачалося обмеження зовнішніх відносин гетьмана, збільшення кількості військових московських залог в українських містах. На противагу цьому козацька верхівка на Генеральній Раді у Корсуні у жовтні 1657 року підписує договір зі Швецією (Корсунський договір), яка у той час воювала як із Річчю Посполитою, так і із Московським царством.
Повстання Пушкаря та Барабаша, що спалахнуло у 1657—1658 роках було мовчазно підтримано московською владою та московськими воєводами, які перебували в Україні. Після того як цар відмовив Виговському щодо допомоги проти повстанців, гетьман почав шукати інші варіанти. Кримське ханство з 1654 року перебувало у союзі з Річчю Посполитою. Тому було вирішено повернутися до перемовин з Річчю Посполитою.
16 вересня 1658 року було підписано Гадяцький договір. В основу нового союзу України та Річчю Посполитої було покладено реалізований на Люблінському сеймі 1569 року принцип федеративного устрою Речі Посполитої. За умовами Україна як незалежна держава, під назвою Велике Князівство Руське входила на рівних правах з Польщею і Литвою до складу федерації. Територію Великого Князівства Руського складали київське, брацлавське і чернігівське воєводства. Проект нової держави мав назву Річ Посполита Трьох Народів.
Проте, угода не була прийнята українським суспільством за багатьма причинами. Найважливіші з них це — залишення у складі Польщі Руського, Волинського, Белзького і Подільського воєводств, повернення прав на маєтності шляхті, яка була змушена покинути свої володіння у попередні роки, а також висока імовірність війни з православним Московським царством.
Московська влада також не сприйняла цю угоду і розпочала війну з Україною.
Московсько-українська війна 1658—1659
У серпні 1658 року, ігноруючи Переяславський договір, князь Ромодановський проголошує наказним гетьманом Івана Безпалого. По містах Лівобережжя без узгодження з українським урядом розсилалися московські залоги. У Прилуках незаконно змістили прилуцького полковника Петра Дорошенка й стратили кількох відданих гетьманському урядові сотників.
У відповідь на військові дії московських воєвод гетьманський уряд вирішив відповісти військовою акцією на московській території. У серпні — вересні 1658 року гетьманські війська вирушили на українсько-московське прикордоння.
Початок війни проходив від кінця вересня до середини грудня 1658 року Гетьманським військам вдалося вибити московські гарнізони з міст Білорусі. Близько 20 жовтня в Україну втретє вступило 15-тисячне московське військо із завданням установити військовий контроль Московії над південними і центральними районами Лівобережжя. Поразка гетьманських військ 30 жовтня під Києвом та облога козацьких військ у Варві з одного боку, та брак ресурсів, а також підтримки серед місцевого населення, змусила сторони укласти перемир'я. За умовами перемир'я московські війська зняли облогу Варви та відступили до Лохвиці. Взимку 1658 року обидві сторони активно готувались до продовження війни.
У грудні 1658 року гетьманський уряд перехопив ініціативу: головні московські війська опинилися заблокованими у Лохвиці. Отримавши підкріплення з Речі Посполитої та Кримського ханства, Виговський вирушив на Лівобережжя з метою відновити контроль над частинами Полтавського, Миргородського і Лубенського полків.
Зима і перша половина березня 1659 року пройшли у сутичках гетьманських і московських військ. Гетьманському уряду вдалось відновити контроль над більшістю територій, але під московським контролем залишалось близько 10 українських міст.
Завершальний етап війни (кінець березня — початок серпня 1659 р.) почався з походу в Україну московської армії на чолі з князем Трубецьким наприкінці березня. 18 квітня 1659 року — московське військо підходить до Конотопа. У Конотопі тоді перебувала найбоєздатніша на Лівобережжі частина гетьманських військ — три козацькі полки (Ніжинський, Чернігівський та Кальницький) на чолі з сіверським наказним гетьманом Григорієм Гуляницьким. 21 квітня місто опиняється в повній облозі. Оточенні у Конотопі козаки відмовились як здати московитам місто, так і принести провину царю і повернутись у його підданство. Чисельність московського війська під Конотопом становила близько 70 тисяч осіб.
27-29 червня 1659 року у ході вирішальної Конотопської битви московські війська зазнали нищівної поразки. Бажаючи врятувати війська, які в нього залишились, та вирватися з оточення, князь Трубецькой 2 липня почав відступ у бік Путивля. 4 липня московські війська залишили територію Гетьманщини.
Поразка у війні змусили Москву на деякий час відсунути питання встановлення безпосереднього контролю над територією України на другий план. Проте українська влада не змогла скористатися цією перемогою для зміцнення власної держави.
Незабаром, через внутрішні міжусобиці та активну роботу московських послів та воєвод, Іван Виговський був змушений зректися гетьманської булави, а створення Великого князівства Руського залишилось лише на папері. У вересні 1659 року проти Виговського виступили полковники Василь Золотаренко, Яким Сомко та Тиміш Цицюра. Це змусило гетьмана зректися гетьманської булави на користь Юрія Хмельницького.
Події 1660—1664 років Протягом першої половини 1660-х pp. Московія, Річ Посполита й Крим вели жорстоку боротьбу (дипломатичну, збройну, політичну) за вплив на Україну, приділяючи при цьому велику увагу формуванню серед місцевої еліти угруповань, на які могли б опиратися. Старшина, намагаючись зберегти суверенітет і цілісність держави, щораз більше надій покладали на допомогу ззовні, а відтак ставали заручниками геополітичних інтересів урядів інших країн, котрі вміло ними маніпулювали.